Таким чином, відрізняються:

1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людсь-кому суспільству (мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою (закон);

2) примусова влада суспільства, притаманна будь яко-му людському суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення, покарання).

Поняття злочину визначається його суспільною приро-дою, походженням, витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення.

Злочин — це порушення уголовно-правових норм — за-борон, встановлених державою, порушення правил, вста-новлених уголовним законом.

Поняття злочину в різні часи, різними законодавцями ви-значалось по-різному. Вперше спробу визначити поняття злочину зробив відомий римський юрист Ульпіан: злочин — це порушення закону, поєднане з насильством чи обманом.

Німецький криміналіст Біндінг називав злочином пору-шення норми закону з санкцією покарання. Італійський криміналіст Гарофало визначав злочин, як дію, шкідливу для суспільства, яка ображає середню міру почуттів, жалю та чесноти, що є у кожної цивілізованої людини.

М.С.Таганцев злочином називав уголовно-карану неправ-ду (кривду), діяння, яке посягає на уголовно-правову норму.

Таким же чином, визнавався злочин і в законодавстві. Уголовні кодекси Франції (1791 та 1810 pp.) визначали злочин як каране кодексом правопорушення.

Російське уголовне укладення (1845, 1903) називало злочином діяння, заборонене під час його вчинення законом під страхом покарання (з погрозою покарання). Таке визначення злочину — як дій, які заборонені уголовним законом з погрозою покарання, — називають типо-вим, класичним: формально-визначеним.

Воно й найсправді має істотну ваду, бо не містить відпо-віді на питання — чому саме ці дії визнаються злочином. Виходить тавтологія — злочин — це те, що карається, а ка-рається злочин.

Треба зазначити, що в останній час багато західних кримі-налістів намагається знайти матеріальну ознаку злочину. На-приклад, Вельцель, Маурах (ФРГ) вважають, що злочин — це діяння, яке посягає на елементарні суспільно-етичні цінності.

Сатерленд (США) вважає злочином шкідливі впливи на суспільні інтереси, а Уолкер (Англія) — поведінку, небажа-ну для народу.

Наведені визначення злочину хоча і мають деякі вади, але в них міститься найважливіший принцип уголовного права — nullum crimen sine lege — немає злочину, не пе-редбаченого законом.

Створений ще давньоримськими юристами цей принцип є найважливішим для демократичного уголовного законо-давства та практики його застосування. Якраз тому він за-кріплений в ст.5 декларації прав людини і громадянина 1789 p.: «Все, що не заборонено законом, не може бути за-бороною, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не вимагає» та в ч.2 ст.11 Всезагальної Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.: "Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були ви-знані злочином національним законом або міжнародним правом".

Ці законоположення завжди мали і тепер мають дуже важливе значення в боротьбі проти свавілля держави, хоча, як свідчить історія радянської імперії, вони не дають гаран-тії захисту прав людини — за часи її існування були зака-товані мільйони ні в чому не винних, людей.

В радянському уголовному законодавстві злочин визначав-ся, головним чином, не юридичне, а політико-ідеологізовано. В Керівних засадах уголовного права 1919 р. (ст.6) та в УК РСФСР 1922 р. злочином називалось суспільно небезпечне діяння, яке посягає на суспільний лад і правопоря-док, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу. Таким самим воно було і в У К РСФСР 1926 p. та в КК УРСР 1927 р.

У цьому визначенні злочину зовсім відсутня вказівка на передбачення злочину законом. Це був широкий простір для свавілля, беззаконня.

Для цього в уголовне законодавство були включені стат-ті про застосування аналогії уголовного закону (ст.10 У К РСФСР, ст.7 КК УРСР) — злочином визнавалось судом всяке діяння, яке було підібне злочинові (мало деякі озна-ки злочину).

Лише в Основах уголовного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 p. було визначено, що злочин — це діяння, передбачене уголовним законом.

Чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи зло-чин (ст.7), виділяє в його понятті дві головні ознаки злочи-ну — суспільну небезпечність та протиправність.

Стаття З КК виділяє ще дві важливіші ознаки злочину — вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а та-кож караність злочину.

Із законодавчого визначення злочину витікають його го-ловні ознаки:

1) злочинне діяння,

2) суспільна небезпечність,

3) протиправність,

4) винність,

5) караність.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло уголовно караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викри-ває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежу-вання злочину від інших правопорушень.

Законодавче визначене поняття злочину, по-перше, утво-рює в громадській свідомості образ і характер забороненого уголовним законом діяння і, таким чином, виконує інфор-маційну, запобіжну роль.

По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій не злочинних — дуже важливе практичне завдання, бо від того, як воно буде ви конане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

З урахуванням усіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин — це заборонене уголовним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері сус-пільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу за-подіяння такої шкоди.

Злочини та інші правопорушен-ня — проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які