Доходи орендних колективів утворювались з виручки після внесення орендної плати, відшкодування матеріальних затрат, інших відрахувань, перебачених договором. Доход, який залишився в орендного колективу, використовувався ним самостійно і вилученню не підлягав. Порядок регулювання розміру коштів ,які направлялись на оплату праці, визначались договором орендного підряду.

Вилучення підприємством майна, закріпленого за орендним колективом відповідно до цього договору, не допускалось. Дострокова зміна або розірвання договору допускалось тільки за згодою між орендним колективом і підприємством. Спори між орендним колективом і підприємством, які виникали у зв‘язку з виконанням, розірванням і зміною договору орендного підряду, розв‘язувались у порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР і союзних республік про працю.

У 1992 – 1995 р. р. значне місце у приватизаційних процесах посіла приватизація державної частки майна орендних підприємств. Саме вона започаткувала і зробила необоротним процес реформування власності в Україні.

"На кінець 1995 року лише шляхом викупу було приватизовано близько 6,5 тис. об‘єктів оренди. На умовах оренди у 1996 році працювало 1,1 тис. промислових і 0,4 тис. будівельних підприємств, 8,4 тис. торгівельних закладів (включаючи палатки), 3,2 тис. підприємств громадського харчування, значна кількість підприємств побутового обслуговування населення. Переважна більшість цих об‘єктів оренди підлягала приватизації114 Правові аспекти приватизації в Україні, 1996, т. 2, ст. 2164."

На відміну від законодавства більшості країн, що здійснюють аналогічні економічні реформи, вітчизняне законодавство деякий час розглядало викуп орендованого майна як один з можливих способів приватизації.

Схвалена Верховною Радою України в 1991 році Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду головною метою роздержавлення і приватизації державної власності визнала багатоукладну соціально орієнтовану ринкову економіку. Досягнення цієї мети мало забезпечувати створення “сприятливого економічного та законодавчого середовища”. У результаті роздержавлення та приватизації у власності держави повинно залишатися лише майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

Згідно з Конституцією приватизації “повинні бути створені такі умови, за яких кожний громадянин мав би можливість безплатного придбання за іменні приватизаційні папери засобів виробництва, житла і землі та володіння ними, вільного вибору об‘єкта і способу приватизації державного майна (за особисті кошти, кредитні ресурси чи приватизаційні папери), а також обмеженого вибору сфер приватизації і взаємної конвертації приватизаційних паперів різного виду.115 Там же.5

Оренда майна громадянами та їх господарськими об‘єднаннями була віднесена до основних форм роздержавлення поряд з акціонуванням державних підприємств та обмеженням втручанням держави у процес ціноутворення, скасуванням примусового держзамовлення, відмовою від надання підприємствам дотацій та субсидій і гарантування кредитів.

Викуп майна, зданого в оренду з викупом, був визнаний Концепцією приватизації однією з форм приватизації. Це положення було реалізовано у статтях 15 та 17 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств”, а потім і в ст. 28 Закону “Про оренду майна державних підприємств та організацій”.

Однак на практиці швидко з‘ясувалося, що поширення оренди з викупом увійшло у явне протиріччя з продекларованим Концепцією приватизації принципом вільного доступу кожного громадянина до будь-якого об‘єкта приватизації. Дисбаланс на користь викупу і оренди з викупом у структурі застосування способів приватизації поставив під сумнів і можливість всіх громадян використати свої приватизаційні майнові сертифікати.

На сучасному етапі концептуальний підхід до визначення мети оренди змінився. Вона розглядається як спосіб більш ефективного господарювання, а не приватизації. З тексту Закону про оренду у вересні 1995 року були вилучені усі згадки про викуп орендованого майна.

Проте правове регулювання і технологія приватизації об‘єктів оренди завжди матимуть певну специфіку. Об‘єктивною основою цього є існування на орендному підприємстві змішаної форми власності.

“За особливостями приватизації розрізняють оренду підприємств групи А, підприємств агропромислового комплексу та інших середніх і великих підприємств”116 Правові аспекти приватизації в Україні, 1996, т. 2, ст. 2176.

Вище були розглянуті особливості розвитку оренди в Україні на розвиток орендних відносин у радянський період.

Взагалі правове регулювання орендних відносин, як й економічні реформи в цілому, пройшло декілька етапів. Умовно можна виділити два великі періоди: до і після відомої постанови Верховної Ради України від 29 липня 1994 року “Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її проведенням”

У перший період розвитку оренди (1989-1991 р. р.) її регулювання здійснювалось, як зазначилось вище, згідно з Основами законодавства Союзу РСР і Союзних республік про оренду, прийнятими Верховною Радою СРСР 23 листопада 1989 р.117 Відомості 3., 1989 р., № 257 У них були визначені суть оренди, її об‘єкти, орендодавці, орендарі, зміст договорів оренди, можливості суборенди майна, повного або часткового викупу орендованого майна, принципи обчислення орендної плати, майнові відносини при оренді.

Значна кількість українських підприємств у ті роки почали працювати на умовах оренди. Серед них можна назвати Новокраматорський машинобудівний завод, Донецький завод “Точмаш” та інші підприємства.

Договори оренди укладались колективами орендних підприємств з відповідними міністерствами і відомствами.

З початком розбудови незалежної держави виникла необхідність створення національного законодавства з питань оренди. Воно повинно було не тільки зафіксувати зміну власника державного майна, а й відобразити якісно новий етап у розвитку оренди, пов‘язаний з початком приватизації державного майна, у тому числі зданого в оренду.

Наприкінці 1991 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію