2–3 ст. 9).
Визначено, що у передачі в оренду об‘єкта може бути відмовлено, якщо:
було прийняте рішення про його приватизацію;
об‘єкт включено до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій;
орган Антимонопольного комітету не дає згоди на оренду;
орган, уповноважений управляти майном, не дає згоди на виділення структурного підрозділу підприємства.
Відмова могла грунтуватись і на інших підставах, передбачених законами і постановами Верховної Ради України (ст. 11).
Запроваджено було вимогу здійснювати оцінку об‘єктів оренди до укладення договору оренди за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (ст. 11).
Визначено, що орендар мав право на викуп орендованого майна відповідно до чинного законодавства з питань приватизації (ст. 25).
Запроваджено положення про відшкодування орендарем збитків від погіршення стану чи загибелі орендованого майна з його вини (ч. 1 ст. 27).
Визначено, що внесені зміни і доповнення не поширюються на раніше укладені договори оренди державного майна, у тому числі й на договори з правом викупу майна, за винятком питань, які стосуються оцінки вартості останнього (ст. 31).
Проведений аналіз дозволив зробити такі тоді висновки щодо змісту нової редакції Закону про оренду.226 Відомості ВРУ, 1995 р., № 15, ст. 99, № 31, ст. 2446
По-перше, оскільки всі зміни і доповнення не поширювались на раніше укладені договори оренди, цілі й завдання удосконалення правового регулювання оренди (заради яких на вісім місяців було в основному призупинено приватизаційні процеси) не були досягнуті. Всі орендні колективи зберегли право викупу орендованого майна, якого воно було зафіксовано у договорах оренди.
По-друге, оскільки єдиною можливістю впливу на орендні підприємства були згідно з ст. 31 Закону зміни в оцінці вартості майна, слід було очікувати, що вони будуть все жорсткішими і навіть дискримінаційними щодо орендарів. Прикладом цього є запровадження згідно з новою Методикою оцінки вартості майна при приватизації саме для орендних підприємств індексації дебіторської заборгованості, яку вони перейняли на себе, беручи в оренду цілісний майновий комплекс, при відсутності такої індексації кредиторської заборгованості, що було виправлено лише у червні 1995 р.
По-третє, запровадження обмеження на розмір орендної плати і те, що воно не поширювалося на раніше укладені договори, породило складну методичну проблему узгодження різних підходів до обчислення орендної плати і могло викликати додаткове напруження у стосунках орендодавців з “старими” орендними колективами.
Ці зауваження були зняті з прийняттям Верховною Радою 15 вересня 1995 р. Закону “Про зміни і доповнення до Закону України “Про оренду державного майна”227 Відомості ВРУ, 1995 р., № 15, ст. 99, № 31, ст. 2447, згідно з яким ст. 31 було виключено, а ст. 25 викладено в новій редакції, відповідно до якої орендар мав право на приватизацію орендованого майна згідно з чинним законодавством.
Проте ще існувало ряд проблем, пов‘язаних із застосуванням положень цього Закону до договорів оренди, укладених до 16 травня 1995 р., оскільки законодавець не висловився з цього приводу, а у постанові Верховної Ради України про порядок введення в дію цього Закону не передбачено було приведення раніше укладених договорів у відповідність з ним. До того ж ч. 3 ст. 11 старого Закону про оренду і ч. 3 ст. 11 вже нового Закону було визначено, що умови договору оренди зберігали свою силу на весь строк його дії.
Правова база розвитку орендних відносин включає в себе понад 30 законодавчих актів, нормативно-методичних, інструктивних та інших документів.
23 грудня 1997 року Верховною Радою України до Закону України “Про оренду державного майна” було внесено зміни і Закон дістав нову назву: “Про оренду державного та комунального майна”. 20 травня 1999 року Закон притерпів додаткових змін і доповнень – “цей Закон покликаний забезпечити підвищення ефективності використання державного та комунального майна шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам”228 Відомості ВР, 1995 р., № 15 ст. 329; ОВУ, 1999 р. № 24.
8.
1.2. Поняття та юридична характеристика договору оренди
Договір оренди (майнового найму) отримав широке розповсюдження у багатьох сферах діяльності: на виробництві, у підприємництві, побуті. На практиці сторони оформляють орендні відносини різноманітними договорами (від оренди крупних підприємств, до прокату предметів домашнього обіходу). Він є основним документом, який регламентує відносини орендодавця з орендатором.
За договором майнового найму, наймодавець зобов’язується надати наймачу майно за плату у тимчасове користування і володіння або у тимчасове користування (ст. 256 ЦК). Відповідно до ст. 2. Закону України «Про оренду державного і комунального майна» від 14 березня 1995 року «Орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності» - Відомості Верховної Ради України. - 1995 р. - № 15, с. 99.
Отже, поняття «майновий найм» і «оренда» є тотожними.
У сучасному законодавстві та літературі поряд з цими термінами широко вживаються і таки як: «лізинг», «прокат», якими позначають однотипні за своєю юридичною природою договори, кожен з яких має певні особливості, обумовлені предметом найму.
Так, предметом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, окремі будівлі та споруди або приміщення у них, земля; предметом лізингу - устаткування, транспортні та інші основні засоби; предметом прокату - як правило, рухомі речі, що їх використовують для задоволення побутових не виробничих потреб (побутова теле-, радіо-, відеоапаратура, пральні машини, холодильники тощо).
Деякі види майнового найму позначаються і іншими термінами. Так, за договором фрахтування судна на певний час судновласник зобов’язується за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтувальникові для перевезення пасажирів, вантажів та інших