Всі докази мають характер відносності і допустимості. Відносність доказів — це вказана в законі інформація про використання в якості доказів тільки тих даних, які мають відношення до справи. Допустимість — це передбачена в законі форма використання суб'єктами певних засобів до-казування.

Всі докази можна класифікувати по процедурно-процесу-альній формі на такі види:

1) офіційні документи;

2) показання громадян;

3) письмові докази;

4) протоколи і акти, які фіксують різні дії і події;

5) речові докази;

6) висновки експертів.

В ст.65 КПК України закріплено, що доказами в кримі-нальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпеч-ного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потер-пілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експер-та, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами.

Велике значення для застосування правових норм має оцін-ка фактичних обставин справи і доказів на підставі норм права, яка веде до встановлення об'єктивної істини по справі.

Аналіз і вивчення конкретних юридичних справ, а також оцінка юридичних фактів і вибір правової норми веде до встановлення об'єктивної істини по справі.

Істина в юридичних справах повинна бути повною, точ-ною, дійсною і об'єктивною. Разом із тим потрібно врахову-вати дві обставини:

1) відповідно до правового пізнання в процесі застосуван-ня правових норм істина носить обмежений характер по предмету і змісту. На відміну від теоретичного пізнання тут не ставиться завдання виявити всі властивості, зв'язки, соці-ально-політичну чи економічну суть. Ця істина обмежена рамками нормативно-правових актів. Вона може бути обме-жена недопустимістю з метою добитись істинності, використовуючи неправові заходи (насилля, психічний тиск, обман тощо). В деяких справах'її не можна встановити в зв'язку з неможливістю добитись доказів по справі. Тому Криміналь-но-процесуальний кодекс України передбачає припинення кримінальної справи в зв'язку з недоведенням звинувачення. Зокрема в ст.6 КПК України вказується, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю: 1) за відсутністю події злочину; 2) за відсутністю в діянні складу злочину, а також з інших мотивів;

2) в окремих випадках можливі відступи від принципу обєктивної істини в силу певних зовнішніх і суб'єктивних причин: характер соціально-політичного устрою, характер і суворість вимог законності. В кожному суспільстві є факто-ри, які негативно впливають на встановлення об'єктивної істини.

В нашому законодавстві передбачені процесуальні гарантії по встановленню об'єктивної істини по кожній конкретній справі: обов'язок посадових осіб всебічного вивчення спра-ви, відповідальність за завідомо фальшиві показання, про-типравні заключения експертів, оскарження і опротестування рішень і вироків тощо.

Істина завжди конкретна, оскільки вона заснована на вра-хуванні обставин справи в певних умовах місця і часу. Це означає, що істина повинна бути завжди одна і та ж, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні.

В процесі застосування правових норм необхідно перевіри-ти. чи діє той чи інший нормативний акт, який потрібно застосувати. Необхідно встановити, чи він не відмінений, чи не змінений частково. Коли суб'єкт правозастосування встановив, що нормативно-правовий акт діє, то потрібно встановити, чи він відповідає офіційному тексту прийнято-го нормативного акта, чи немає в ньому граматичних і ло-гічних помилок. Лише після такої перевірки можливе засто-сування його до конкретної ситуації.

Разом із тим необхідно перевірити, чи діє він в часі і прос-торі, чи можна його застосувати до конкретної ситуації. Це питання стосується форм права, а також процесу застосуван-ня нормативно-правових актів. Тому ефективність застосу-вання правових норм залежить від того, чи знає суб'єкт пра-возастосування дію нормативного акту в часі і на яку тери-торію він розповсюджує свою дію.

Процес застосування правових норм завершується прий-няттям рішень по справі в загальному плані, хоча вони ма-ють різні види і назви. Перш ніж розглянути це питання, потрібно підкреслити, що в теорії і практиці можна зустріти три види різноманітних актів, які мають правовий характер, Всі ці акти охоплюються одним поняттям «правовий акт». В правовій системі до них відносяться: нормативно-правові акти (закони і підзаконні нормативні акти), інтерпретаційні акти (акти тлумачення правових норм) і індивідуальні акти застосування правових норм. Крім того, термін «правовий акт» включає, на думку проф. Алексеева С.С., правомірну дію (поведінку), тобто юридичний факт, який являється ос-новою тих чи інших правових наслідків. Крім актів застосу-вання правових норм він також виділяє акти реалізації прав і обов'язків (договори, інші акти — документи, які виража-ють автономні рішення окремих осіб, правомірні дії, які за-вершують дію механізму правового регулювання). Таким чином, існує два види нормативно-правових актів і два види індивідуальних актів застосування і реалізації правових норм, які можна віднести до однієї групи — індивідуальні акти реалізації і застосування правових норм.

Рішення по справі можна охарактеризувати з декількох позицій: як формально-логічний процес; як творчий про-цес; як державно-владна діяльність компетентних органів. З формально-логічної сторони рішення юридичної справи являє собою умовивід, в якому конкретні факти (обставини справи) підводяться до норми права, тобто фактична і юри-дична основа застосування права співпадають. Норми права являються основною підставою для застосування їх до кон-кретних обставин справи.

Висновки.

Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішен-ня приймались не тільки законними, обгрунтованими, до-цільними, але і справедливими. Категорія «справедливість» має