Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пакта-ми й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи.

Ці конституційні права, свободи й обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внут-рішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найваж-ливіші й найістотніші сфери життя і діяльності людини: соціальну, економічну, політичну, а також розвитку її індивідуальних фізичних та духовних якостей.

2. Особисті права і свободи.

Особисті права і свободи людини без-посередньо пов'язані із самою сутніс-тю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з того, кожну кон-кретну людину, хоча вона може мати багато істотних недо-ліків, необхідно розглядати як особистість, правда, повніс-тю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток, своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листу-вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон-денції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із цього треба зробити висновок, що й будь-які інші пере-пони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції і тому повинні бути лік-відовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є за-гальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріаліза-ція однієї з гуманістичних засад. Адже людина є най-більшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних за-ходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприя-ти розвитку медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари згідно з вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зни-ження рівня злочинності і докорінного покращення умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших від протиправних дій та посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універ-сальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до на-родження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що вини-кають із цього приводу, як правило, вирішуються у судо-вому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою озна-кою справді демократичного, правового характеру дер-жави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші поса-дові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обме-жують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим рішен-ням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі піддягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у пов-сякденному житті.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до за-гальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених за-коном. Інакше вони спричиняють кримінальну від-повідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — за-побігти злочину або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом одер-жати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції, ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших