При здійсненні оперативно-розшукової діяльності за-бороняється порушувати права людини і громадянина. У разі безпідставного порушення цих прав відповідні дер-жавні органи та посадові особи повинні відновити пору-шені права і відшкодувати заподіяну матеріальну та мо-ральну шкоду згідно з Законом України від 1 грудня 1994 р. "Про відшкодування шкоди, завданої громадяни-нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду".

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винят-ковий характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у де-мократичних державах. Кожна людина унікальна, індиві-дуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи супере-чить закону і громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сі-мейного життя людини. Вона забороняє збирання, збері-гання, використання та поширення конфіденційної ін-формації про особу без її згоди; проголошує право кожно-го громадянина ознайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаці-ях з відомостями про себе; гарантує судовий захист; право на спростування недостовірної інформації про себе і чле-нів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обме-жено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Без-перечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Це право — один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із най-істотніших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундамен-тальних прав людини, закріплене у значній кількості між-народних документів, зокрема таких, як Загальна деклара-ція прав людини (статті 18, 19), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейсь-ка конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлюван-ня певних думок, їх оприлюднення, чого так боявся радян-ський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демокра-тичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать націо-нальній безпеці, територіальній цілісності держави, прово-кують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакцій-ними силами — як світської, так і церковної влади. Відо-мо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що су-перечить конституційним настановам про свободу віро-сповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світо-гляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відо-мо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправля-ють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

3. Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх но-сіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних докумен-тах, починаючи з Міжнародного договору про громадянсь-кі та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не за-гальним характером та спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що дозволяють із загаль-ної групи політичних прав і свобод виокремити грома-дянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єд-нань, політичних партій, профспілкових організацій, дер-жавних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними спра-вами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. По-літику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на