Особливості законодавства України щодо діяльності органів державного управління у сфері формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства 

У статті автор аналізує з точки зору духовного розвитку українського суспільства основні нормативно-правові акти, якими керуються у своїй діяльності органи виконавчої влади у здійсненні освітньої, культурної та інформаційної політики. Висвітлюються особливості законодавства України, які визначають основні принципи, напрями, завдання та пріоритети державного управління у сфері формування та розвитку духовних цінностей суспільства.

Ключові слова: законодавство України, нормативно-правовий акт, органи державного управління, державна освітня політика, державна культурна політика, державна інформаційна політика, духовні цінності українського суспільства. 

Розбудова української державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. Протягом років незалежності нашої держави основним завданням державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у духовній сфері суспільства відбувалося за залишковим принципом. Відсутність чіткої програми духовного відродження українського суспільства гальмувала втілення будь-яких реформ у всіх сферах суспільного життя. Для розуміння й вирішення проблем, які склалися в духовній сфері, необхідним є ґрунтовний аналіз діяльності органів державної влади щодо формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства як однієї із складових духовного-інтелектуального розвитку нації.

У вітчизняному науковому світі різні аспекти діяльності органів державного управління щодо розвитку духовної сфери суспільства розглядали багато дослідників. В даній статті автор спирається на ряд праць, які, на його думку, є базовими для розгляду порушеної проблеми. Зокрема, важливою для аналізу сучасного стану державного управління щодо розвитку цінностей суспільства є праця Ю.П.Сурміна “Ціннісні процеси пострадянського суспільства: методологічний аспект” [18], у якій автор розглядає проблеми ціннісного розвитку після розпаду Радянського Союзу, а відповідно і зміни ролі держави у ціннісному виробництві. Заслуговує уваги і дослідження Г.Ситника “Національні цінності як основа прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави”, у якій автор наголошує, що розвиток духовності народу і його перспективи, становлення державності України має базуватися “на гармонійному поєднанні “загальнолюдських” та специфічних національних цінностей України” [16, с. 373-374]. Фундаментальною працею для висвітлення та розуміння проблем розвитку духовної культури в Україні є праця В.Андрущенка, Л.Губерського та М.Михальченка “Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз” [14], у якій висвітлюються та аналізуються проблеми взаємозв’язку культури, ідеології та особистості як суспільних феноменів. Також авторами розглядається необхідність та важливість формування державницької ідеології як необхідної умови українського державотворення та розвитку культури. Для аналізу сучасного стану діяльності органів державного управління у сфері освіти цікавою є монографія В.О.Огнев’юка “Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку” [15]. У ній автор пропонує нову модель сучасної освіти, яка формується в умовах трансформації українського суспільства та глобальних змін у світі. Також слід виділити працю В.А.Скуратівського, В.П.Трощинського та С.А.Чукут “Гуманітарна політика в Україні” [17], у якій аналізується сучасний стан гуманітарної політики в Україні, визначено її сутність, мету та завдання, напрями та пріоритети її розвитку.

Завданням даної статті є аналіз з точки зору духовного розвитку українського суспільства нормативно-правових актів, якими сьогодні керуються у своїй діяльності органи виконавчої влади у здійсненні освітньої, культурної та інформаційної політики. Результати такого аналізу, на нашу думку, дозволять чіткіше зрозуміти місце та роль органів державної влади у процесі формування та розвитку духовних цінностей, а також сформулювати основні принципи, напрями та методи впровадження духовно-ціннісних орієнтацій у суспільну свідомість.

Вибір вищезгаданих сфер державної політики не є випадковим. Оскільки освіта, культура та ЗМІ, зважаючи на свою суспільну важливість, масовість та доступність, є основними суб’єктами, які мають найбільший вплив на духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Основними законодавчими актами, які визначають державну політику у сфері освіти, є Конституція України, закони України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, а також відповідні акти та постанови Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України. Крім цих правових документів, важливими для розвитку та діяльності органів державного управління у сфері освіти є Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р. та Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України № 347 від 17 квітня 2002 р.

Фундаментальним для діяльності органів державного управління щодо реалізації державної політики у сфері освіти є Закон України “Про освіту”. Згідно з цим законам, освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Одними з основних принципів освіти є гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями [7].

Ще на початку розбудови незалежної України перед органами державного управління у сфері освіти постало завдання реформування старої радянської освітньої системи з метою надання їй національного, гуманістичного змісту, і водночас зберегти найкращі здобутки галузі, набуті у попередній період. Тому у 1993 р. постановою Кабінету Міністрів України була затверджена Державна програма “Освіта (“Україна ХХІ століття”). Одним із стратегічних завдань реформування системи освіти у програмі було визначено відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків [9].

Одним із найважливіших позитивних досягнень виконання цієї програми було збільшення кількості учнів, що