На думку В.Огнев’юка, ця програма за своїм змістом стала “своєрідним компромісом між освітніми цінностями минулого й народжуваної системи освіти нового часу. Вона успадкувала позитивні напрацювання недалекого минулого й водночас намагалася рішуче позбутися марксистсько-ленінської обмеженості. Проте її розробникам не вдалося уникнути певних штампів; програма не спрямовувала освіту на формування демократичних і ліберальних цінностей, вона не стала програмою виховання нової людини й формування нового суспільства” [15, с. 348].

Тому для визначення основних стратегічних напрямів розвитку освіти, принаймні на першу чверть ХХІ ст., Указом Президента України була затверджена Національна доктрина розвитку освіти.

Серед пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти Доктрина визначає: формування національних та загальнолюдських цінностей; пропаганду здорового способу життя; розширення україномовного освітнього простору.

На відміну від попередньої програми велика увага у Доктрині приділяється національному характеру освіти та національному вихованню. У третьому розділі, зокрема, зазначається, що освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності.

Крім того, у цьому документі зазначається, що освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями.

Одним з головних пріоритетів та органічною складовою освіти згідно з Доктриною є національне виховання, яке спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури [12].

На превеликий жаль, реалізація Національної доктрини розвитку освіти на сьогодні гальмується постійним недофінансуванням освітньої галузі, неузгодженістю дій центральних та місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування, відсутністю чіткого контролю за втіленням основних програмних засад, проголошених Доктриною. Така ситуація, на нашу думку, є вкрай негативною щодо процесів розвитку духовності українського суспільства.

Розпочинаючи аналіз нормативно-правових актів, що визначаються діяльність органів державного управління у здісненні культурної політики, слід зазначити, що “поза культурою ні про яке оновлення суспільства, становлення державності, впровадження демократичних і ринкових відносин не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загальнолюдськими цінностями, прилучає людину до творчості, виховує в ній господарсько-ділові та морально-етичні якості. Саме тому розвиток культури має розглядатися так само, як і економіко-політична проблематика” [14, c. 49].

Підхід до розвитку культури зі сторони органів державного управління на сьогоднішній день відбувається за залишковим принципом. Про це свідчить і той факт, що основним нормативно-правовим актом, у якому визначені правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в нашій державі, залишаються “Основи законодавства про культуру”, введені в дію постановою Верховної Ради № 2117-ХІІ від 14 лютого 1992 р., зі змінами, внесеними відповідними декретами та законами. Одними з основних принципів культурної політики, згідно з цим документом, є: визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами [8].

Важливим нормативно-правовим актом для здійснення державної культурної політики є “Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури”, затверджені постановою Кабінету Міністрів № 675 від 28 червня 1997 р., згідно з якими основними засадами здійснення державної культурної політики мають стати: піднесення ролі культури в державотворчих процесах, формування у структурах громадянського суспільства єдиного духовного простору, утвердження гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму, подолання негативних явищ та сприяння позитивним тенденціям у духовній сфері суспільного життя [11].

У серпні 2003 р. постановою Кабінету Міністрів України № 1235 була затверджена “Державна програма розвитку культури на період до 2007 року”. У ній, зокрема, йдеться про те, що сфера культури в Україні перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу [10]. Ця програма, на жаль, не розглядає культурну політику як основу духовного розвитку українського суспільства. Основною метою цього програмного документа є вдосконалення нормативно-правової бази щодо здійснення культурної політики, а також покращання матеріально-технічної бази у сфері культури.

Не менш важливими для процесу формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства є закони України “Про бібліотеки та бібліотечну справу” [1], “Про музеї та музейну справу” [6] та “Про кінематографію”, у якому, зокрема, основними принципами проголошуються: утвердження творами кінематографії ідей гуманізму, загальнолюдських, національно-культурних та духовних цінностей, а також сприяння розвиткові національної свідомості, патріотичних почуттів, естетичного та екологічного виховання громадян [5].

Проблемним питанням залишається і фінансування розвитку культури. Зокрема, на фінансову підтримку виготовлення та розповсюдження кінопродукції згідно із Законом України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” виділено всього 23 250 тис. грн, у тому числі на створення анімаційних фільмів – 3000 тис. грн; на здійснення культурно-інформаційної та культурно-просвітницької діяльності – 2077,1 тис. грн. Для порівняння, лише на виготовлення державних нагород та пам’ятних знаків у бюджеті передбачено 25925,0 тис. грн [3].

Невирішеним залишається питання розробки та прийняття Закону України “Про культуру”, який би визначав поняття культури, а відповідно слугував основою для розробки державних програм здійснення державної культурної політики. Крім того, державна культурна політика в Україні, на нашу думку, розуміється лише як сфера функціонування культурно-громадських закладів, збереження культурних цінностей, фінансування та підтримка мистецької сфери. Практично, незважаючи на те, що у вихідних документах про