обов'язковості виконання як рішень, так і висновків Конституційного Суду України.

В руслі обов'язковості рішень Конституційного Суду України хотів би акцентувати увагу на взаємовідносинах Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції. Усунення з масиву законодавства, прийнятого до набуття чинності новою Конституцією України, поло-жень законів та інших нормативних актів, які суперечать цій Конституції. — та зв'язка, котра об'єднує Конституційний Суд України з судами загальної юрисдикції.

Я з повагою ставлюся до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» . Пряме застосування конституційних норм у сфері правосуддя — важливий аспект правового розвитку держави на сучасному етапі. На жаль. Пленум Верховного Суду України, сформулювавши в пункті 2 постанови положення про безпосереднє застосування Конституції України, ряд істотних, що випливають із судової практики, рекомендацій відносно безпосереднього застосування конституційних норм про права і свободи людини, якоюсь мірою ігнорував компетенцію

Конституційного Суду у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина від неконституційних положень законів та інших правових актів. Якщо погодитися з інтерпретацією в постанові Пленуму Верховного Суду України про звернення до Конституційного Суду України лише «у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає

Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі», а в решті наведених у постанові випадків суди мають застосовувати безпосередньо Конституцію України, то виникає запитання щодо значимості такої оцінки незастосованого закону чи іншого правового акта за межами розглянутої справи.

Рішення суду загальної юрисдикції у конкретній справі не вирішує проблеми існування в правовій системі закону, який суперечить Конституції України, оскільки, як правильно стверджується у згаданій постанові Пленуму, лише Конституційний Суд України має повно важення визнати закон чи інший

правовий акт неконституційним. Лише завдяки об'єднаним зусиллям судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України можна «виполоти» законодавчу ниву на предмет її відповідності

Конституції України. Цьому, мабуть, сприяло нечітке викладення статей 82, 83 чинного Закону України «Про Конституційний Суд України», які передбачають звернення до Конституційного Суду України «у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності правових актів» Очевидно, на користь реального забезпечення взаємодії судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду України, орієнтованої на ефективність судової діяльності та уникнення ]ірог;ілин, доцільним було б передбачити в Законі обов'язковість безпосереднього звернення до Конституційного Суду України суду загальної юрисдикції будь-якого рівня з питань конс-титуційності, в тому числі у тих випадках, коли судом безпосередньо застосовано Конституцію України, а не лише коли виникають спірні питання. Має йтися не про право, а про обов'язок суду {вертатися до Конституційного Суду України з запитом щодо конституційності, оскільки лише він уповноважений дати висновок про конституційність того чи іншого закону.

Інакше може скластися ситуація, коли суди загальної юрисдикції будуть помилково вважати норма-тивне-правові акти такими, що суперечать Конституції України, особливо ті, які прийнято після набуття чинності Конституцією України, і приймати не зовсім правильні рішення.

Щодо права суду загальної юрисдикції на звернення до Конституційного Суду України через Верховний Суд України з питань тлумачення Конституції України чи законів України, то з цим можна погодитися.

Ще одна проблема пов'язана з визначенням суб'єкта права на конституційне подання чи звернення до Конституційного Суду України з боку вищих судів загальної юрисдикції з читань прийняття рішень та дачі висновків. Ст. 150 Конституції України та статті 40, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» серед інших суб'єктів права на подання (звер-нення) визначають Верховний Суд України. Останній діє в складі колегій, президії та Пленуму. Хто з них має звертатися до Конституційного Суду? Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України.

Від 23 січня 1998 р. № 2 «Про затвердження Тимчасового регламенту Пленуму Верховного Суду України», це має робити Пленум Верховного Суду України.

Скла-дніше ситуація зі зверненнями до Конституційного Суду України з боку Вищого арбітражного суду України, праносуб'єктність якого безпосередньо не визначена ні Конституцією України, ні наданим Законом. Шляхом тлумачення відповідних положень Конституції України та наданого Закону можна дійти висновку про наявність права на звернення з питань тлумачення у Вищого арбітражного суду України як юридичної особи. Проте відкритим залишається запитання — хто мас звертатися до Конституційного Суду України: Пленум, президія чи Голова арбітражного суду?

Наступна проблема пов'язана зі здійсненням пленумами вищих судів, а саме — Верхов-ного Суду та Вищого арбітражного суду України права давати роз'яснення судам нижчого рівня у питаннях застосування законодавства. Як показала практика, виші суди виходять з обов'язковості своїх роз'яснень, а суди нижчого рівня і сприймають їх у такий спосіб, хоча відповідно до сг. 129 Конституції України мають підкорятися лише законові.

Отже складається неоднозначна позиція в судах загальної юрисдикції в розумінні обо-в'язковості для них. з одного боку, чинних законів, з іншого — постанов Пленуму Верховного Суду України чи Вищого арбітражного суду України, які містять не рішення у конкретних справах, а теоретичні узагальнення судової практики. З такого становища можливі два виходи:

або судова система вважає, що для судів не є обов'язковими так звані «керівні» роз'яснення пленумів вищих судів і суди підкоряються законові і керуються