У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що не заборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправі передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод по користуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідчення на право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності, наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно, отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи праву розпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню і розпорядженню майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності «нетрудові доходи».' Звичайно, сьогодні ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов’язаний дотримуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб’єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавством можуть встановлюватися обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів окремих видів (ст.51 Митного кодексу України). Наприклад, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 р. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється (Урядовий кур’єр. — 1996. — 19 вересня)