Рабство в Індії мало партріархальний характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-зеблероби жили громадами, мали свої сім`ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту, невтручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити – кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників, вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму – обов`язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Манау цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчених у військовій справі, шляхетного походження і випробованих”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя – мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі; провінції – на округи, на чолі з окружним начальником, що “думає про всі справи”. Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні управителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і рада старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно, інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робили релігія, яка забов’язувала дотримуватись спеціальних дхарм – правил поведінки. Дхарми наповнені і релегійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до тхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастир) займають Закони Ману (ІІ ст. до н.е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були учбовими посібниками. Норми викладалися у поетичній формі, формі 260 строф вони нараховували 2685 статей, мова сантскрипт, зміст виходить за рамки права це і політика, і релігія, і мораль. Збірник ділиться на 12 глав. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи:

1)різні релігійні накази брахманів;

2)норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами;

3)норми цивільного і кримінального законодавства

Закони Ману один із стародавніших пам`ятників юридичної літератури. Джерелом “Законів Ману” стали більш ранні “провід до Закону” (дхармасутра).

У період настання кризи родоплемінної системи (VІ-Vст.ст.до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитися від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізмом, який призводить для зникнення міських громад, бкддизм відтісняється на другий план, і в ХІІ ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм. Який діств назву індуізму. Основною постаттю індуїзму є брахмани – земні боги, а Шіва – єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Поява Законів Ману ознаменувала якісно новий етап розвитку правової думки в Індії. Вона все більше підпадає під світський вплив і пристосовується до потреб практики. У пізніших дхармашастрах більше уваги приділяється договірним і майновим відносинам, відповідальності за їх невиконання. З Законів Ману правові норми стають більш упорядкованими і класифікованими. Вони стали базуватись на основі вісімнадцяти приводів (норм) судового розгляду.

У відповідності і з Законами Ману перша група приводів судового розгляду стосується забов’язань, що випливають із договору:

- несплата боргу,

- заклад,

- продаж чужого,

- неповернення взятого;

- потім слідують норми, що стосуються несплати жалування, “Наймит (слуга или работник), который, не будучи больным, отказывается по наглости от исполнения условленной работы, должен быть оштрафован.., и жалованье не должно быть ему уплачено”.

- скасування купівлі-продажу, “Если кто-нибудь в этом мире, купив или продав что-либо, раскается в этом, он может отдать или получить эту вещь в течении десяти дней”.

- спору господарів з пастухом, “Днем ответственность за целосность скота лежит на пастухе, ночью на хозяине…Если стадо окружено волками и пастух не спешит к ним на помощ, он должен нести ответственность за животное, на которое волк нападет, а если же он охраняет надлежащим образом – не несет ответственности”.

Потім ідуть норми, що стосуються злочинів-деліктів:

- про межу, “Если между двумя селениями возник спор о границе, царь в месяце джьяйштха должен определить границы, когда межевые знаки весьма отчетливо видны. Этими знаками, давностью владения и постоянно текущими потоками воды,