Подібне негативне ставлення до адміністративно-пра-вових методів державного управління не подолано й нині. Знову раз по раз звучать слова про загрозу "панування адміністративно-командної системи". Причому сама проб-лема методів управління значною мірою має суто публі-цистичний характер, що не відображає наукові підходи до організації державно-управлінської діяльності за нових умов. Водночас об'єктивні наукові дослідження проблем державного управління й виконавчої влади цілком очевид-но свідчать, що ігнорування адміністративно-правових ме-тодів стало однією з причин виникнення й поглиблення кризових явищ у громадському й державному житті.

З цих позицій не викликає сумніву той факт, що адмі-ністративно-правові методи невіддільні від процесу реалі-зації виконавчої влади, що державне управління не може бути витіснене цивільно-правовими категоріями договір-ного типу. Очевидно також, що ці методи відіграють вирі-шальну роль у забезпеченні належного правового порядку, рівня державної дисципліни.

Різноманіт-ність конкретно використовуваних у державному управ-лінні засобів (методів) реалізації завдань і функцій держав-них органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

У зв'язку з тим, що конкретних прийомів, які застосо-вуються для впливу на керовані об'єкти, дуже багато (про це достатньою мірою добре свідчить аналіз Указу Прези-дента України від 21 червня 1994 р. "Про невідкладні захо-ди щодо посилення боротьби зі злочинністю"), проблема класифікації методів полягає у визначенні критеріїв, ґрунтуючись на яких можна звести ці прийоми до однорідних груп.

Враховуючи, що вибір критерію багато в чому залежить від мети і завдань, які стоять перед дослідником, в юри-дичній літературі можна знайти найрізноманітніші варіан-ти класифікацій. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) й економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв - на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук - також на чотири: морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні, адміністративні. Існують й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегі-альні, колективні, комбіновані тощо.

Усі перелічені класифікації мають на меті: розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідо-мість і поведінку людей у процесі державного управління. Тому вони, безумовно, корисні й, до певної міри, ефек-тивні. Проте необхідність впливу не є за своєю природою суб'єктивістською чи довільною. Вплив завжди здійсню-ється через необхідність задоволення об'єктивних потреб. Тому і засоби, які використовуються для такого задоволен-ня, об'єктивно зумовлені.

Отже, потреби процесу управління є важливим критері-єм класифікації методів управління. У найбільш загально-му вигляді ці потреби можна поділити на три види потреб: переконувати, заохочувати, примушувати.

Потреба переконувати полягає у використанні еконо-мічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністра-тивних, організаційних, психологічних засобів.

Потреба заохочувати передбачає використання цих же (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адмі-ністративних, організаційних, психологічних) засобів.

Потреба примушувати також передбачає використання саме цих засобів (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних, психоло-гічних).

Відмінність полягає тільки у цільовій спрямованості при конкретному застосуванні того чи іншого прийому й в інтенсивності використання тієї чи іншої групи прийомів.

Отже, йдеться про три найзагальніші, найуніверсальніші, а в теоретичному розумінні найкраще визначені й де-терміновані методи державного управління: переконання, заохочення і примус.

Дана позиція визнається усіма адміністративістами і дискусії з цього питання практично не ведуться (окрім проблеми співвідношення переконання й заохочення).

Проблема методів діалектична. Це означає, що між да-ними методами немає і не може бути антагоністичних су-перечностей. З таких причин:

по-перше, управлінська діяльність за своєю природою адміністративна. Через це застосовувані методи не можуть бути неадміністративними, незалежно від вкладеного в них змісту;

по-друге, у названих методів єдина кінцева мета - реа-лізація управлінського впливу;

по-третє, ці засоби використовуються практично одни-ми й тими ж суб'єктами державного управління;

по-четверте, вони використовуються стосовно одних і тих же об'єктів, оскільки не існує об'єктів, які потребували б лише адміністративного чи економічного впливу;

по-п'яте, й ті й інші засоби виступають як односторон-ні й владні волевиявлення суб'єктів управління;

по-шосте, й ті й інші часто фігурують в одному й тому ж акті державного управління.

Цей аналіз свідчить про те, що ці методи дають най-більший ефект при комплексному використанні з ураху-ванням конкретної управлінської мети. У зв'язку з цим не-обхідно підкреслити, що поширене нині конструювання особливих, протилежних адміністративним, економічних методів не відповідає реальним потребам виконавчої влади і стану, який склався в галузі державного управління.

На жаль, незважаючи на вищевикладені обставини, у засобах масової інформації на публіцистичному рівні до-сить активно пропагується ідея необхідності вже сьогодні повністю відмовитися в державному управлінні від методів адміністративного характеру на користь економічних важелів впливу на суспільні відносини. Як аргумент на захист даної позиції наводиться стимулююча сила цих важелів.

Необхідно зазначити, що стимулююча сила й призна-чення економічних методів очевидні. Проте не можна об-межуватися лише подібною констатацією, тому що все врешті-решт залежить від їх практичного використання. Практика ж свідчить, що за допомогою таких методів не завжди досягається необхідна мета. По суті, орієнтація на їх широке застосування, на витіснення ними адміністра-тивних методів нічого істотного в 60-90-і роки не дала. Як самоціль економічні методи не спрацювали. Не спрацьо-вують вони й нині. Якби все було так, як уявляють їх при-хильники, то їх застосування неодмінно призвело б до ефективного вирішення усіх проблем і насамперед у сфері економіки.

Проте стимулюючий вплив цих методів з належною результативністю не виявляється. Більше того, практика свідчить про деформацію суті економічного стимулювання як такого. При широкому використанні таких економіч-них засобів, як податки, кредити, пільги, ліцензування, квотування, акцизи тощо економічний стан підприємств і населення має стійку тенденцію до погіршення. Непомірні матеріальні