У Німеччині, для порівняння, діє традиційна схема: випускник – це "кандидат в юристи", який після складення „першого іспиту” одержує статус "юриста", проходить підготовчу службу в статусі "референдарія" й, успішно склавши „другий іспит”, набуває статус "повного юриста" - повноцінного правника. Функціонує й магістратура (ступені – Magister Legum / Magister der Rechte (LL.M.)), що є переважно формою вивчення основ німецького права іноземними правниками. Нарешті чимало німецьких випускників одержують ступінь кандидата (Promotion) та доктора (Habilitation) юридичних наук. До речі, вчений-юрист – найпопулярніша юридична професія в Німеччині.

В Україні та Німеччині однакові формальні, але різні фактичні передумови вступу до юридичних навчальних закладів. Абітурієнтам в обох країнах слід мати атестат зрілості (Abitur). В ФРН його здобувають шляхом складання іспитів за повний курс навчання в гімназії (Gymnasium), а в Україні – в основному по закінченню середньої школи. Втім німецький абітурієнт має привілей: за умови наявності „успішного” атестату (а не будь-якого) вступити на юрфак без вступних іспитів. Відтак передумовою набуття юридичної освіти є здобуття успішної "доуніверситетської" освіти. Вступ до певних університетів залежить від успішності атестату, оскільки деякі з них здійснюють прийом за прохідними балами, таким чином обмежуючи обсяг студентів – Numerus clausus). Панує демократизм.

В Україні, натомість, практично кожен абітурієнт повинен скласти вступні іспити. Більше того, на відміну від абітурієнта в Німеччині, для якого вища освіта безкоштовна (що дещо змінюється), а дворічне стажування оплачується державою, його український ровесник повинен сплатити за навчання, часто чимало. Якщо в Україні нині абітурієнт-правник приймає до уваги свої фінансові можливості, в Німеччині – витрати часу, енергії та зусиль, необхідні для здобуття професії. Це правда не слід розуміти так, що німецьким студентам легко живеться. Їм приходиться сплачувати за житло та харч, адміністративні внести до університету, коштовні навчальні матеріали. Проте державні та університетські кредитні та стипендіальні програми, пільговий проїзд локальним транспортом, дотаційне університетське проживання і харчування, сприяння у працевлаштуванні – усе це полегшує подолання труднощів. Це, до речі, частково пояснює наплив студентів-правників у німецьких університетах, і чому юридичну освіту в Україні може здобути не кожен на це здатний. Тому також деякі українські студенти (не лише студенти-правники), приїхавши до Німеччини, вступають на німецькі юридичні факультети.

Але головне – це навчання, якість якого залежить від методичних, зокрема дидактичних, питань підготовки правників в обох системах.

В Україні середньостатистична навчальна програма юридичного навчального закладу викладається через такі дидактичні форми, як лекційні та семінарські й практичні заняття, а також курсові та дипломні роботи. Деякі навчальні заклади, завдяки ініціативному молодому поколінню викладачів, починають доповнювати їх, впроваджуючи більш інтерактивні форми вивчення (як-от ділові ігри, конкурси, дискусії, нарешті сократівський метод - основний дидактичний метод викладання права в США). У цьому напрямі нам ще слід працювати. А як вивчають право в німецьких навчальних закладах?

Німецькі форми навчання можна поділити на три види. Перший – як і в нас, лекції, на яких практично відсутня взаємодія лектора та слухача; утім, їх відвідування необов’язкове. Студенти слухають ті лекції, які їм цікаві і, які, на їх думку, їм будуть потрібні у майбутньому.

Другий вид занять – практичні заняття, або "вправи" (Uebungen) – передусім з обов’язкових предметів (цивільного, адміністративного та кримінального права), на яких студенти вирішують завдання, проходять тестування. Вони аналог наших практичних і семінарських занять. Знання перевіряються шляхом самостійного вирішення гіпотетичних фабул, користуючись нормативною базою. Крім того, є й письмові домашні завдання, які студенти повинні детально висвітлити й вирішити самостійно на основі нормативної бази та відповідної літератури. Тести та типові відповіді на письмові завдання згодом обговорюються на заняттях. Кожному студентові слід отримати посвідчення про успішне закінчення кількох подібних занять й пройти двічі такий цикл – на початку та наприкінці курсу навчання.

Третій вид занять – навчання у робочих групах з цивільного, адміністративного та кримінального права під наставництвом референдарія – того, хто закінчив курс навчання та склав перший держіспит. Загалом така форма навчання (навчальні робочі групи, консультації) є надзвичайно корисною (оскільки готує випускників до іспитів та практичної роботи) і варта наслідування в Україні.

Більшість свого навчального часу німецькі студенти-правники проводять у бібліотеці - "серці" юридичного факультету. Бібліотеки юрфаку (часто називається "юридичний семінар") та університету зазвичай багаті на книжкові фонди, облаштовані сучасними комп'ютерними системами, базами даних тощо.

Опісля закінчення курсу університетського навчання, випускники складають складний перший держіспит і набувають статус референдарія. Цей статус, або етап підготовки майбутнього правника, і є істотною різницею між українською та німецькою системою підготовки правників.

Референдарій стажується у державних і приватних юридичних структурах (суд, прокуратура, органи управління, юридичні фірми, підприємства). Оплата праці здійснюється державою – не залежно від того чи буде він в майбутньому працювати в держструктурах. Під час стажування референдарій проходить як практичну, так і теоретичну підготовку. Після проходження стажування референдарія складає другий держіспит (Assesorexamen) й набуває статусу правника, а відтак і право займатися юридичною практикою.

Як відзначалося, німецька система відрізняється строгим остаточним контролем процесу підготовки майбутніх правників, здійснюваних органами юстиції (нині частково й університетами і то лише на рівні першого держіспиту).

Про складність держіспитів свідчать, по-перше, його результати. Так, наприклад, у 1999 р. 12 153 осіб (або 68,56%) з 17 725 здали перший держіспит іспит, з них 29 особа – на оцінку „дуже добре” (найвища оцінка), 367 – „добре”, і так