Реферат на тему:

Чи підлягають оскарженню ухвали про порушення справи про банкрутство?

На запитання, винесене в заголовок цієї статті, немає однозначної відповіді як серед юристів, котрі займаються вивченням і тлумаченням положень Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, так і серед суддів, які застосовують цей закон. Однак і перші, і другі одностайні в тому, що наведений Закон потребує вдосконалення, врегулювання цілого ряду питань, на які законодавці ще не звернули належної уваги. Слід погодитися, що підняте питання носить непростий характер, оскільки є результатом законодавчого неврегулювання.

Для переконливості розглянемо приклад, який зустрічається в судовій практиці. Суд порушив провадження у справі про банкрутство всупереч вимогам: статті 6 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі - Закон), яка передбачає, що справа про банкрутство порушується Господарським судом у випадку, коли безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і коли ці вимоги не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом; статті 8 Закону, де передбачено, зокрема, що суддя приймає заяву про порушення справи про банкрутство, подану з дотриманням вимог цього Закону та Господарського процесуального кодексу України; статті 9 Закону, де зазначено, що суддя не пізніше п’яти днів з дня надходження повертає заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, про що виносить ухвалу, якщо, зокрема, заявник не дотримав строку, зазначеного в абзаці третьому статті 1 цього Закону (неспроможність боржника виконати свої грошові зобов’язання протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати); з інших підстав, передбачених статтею 63 Господарського (господарського) кодексу України, з урахуванням вимог цього Закону.

Порушення провадження у справі призводить до певних негативних наслідків для боржника. Так, серед заходів, передбачених статтею 11 Закону, є такі як введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна. Тобто, безпідставне порушення провадження зачіпляє права та інтереси боржника, що охороняються законом, а звідси - вони підлягають захисту.

Яким же чином може бути здійснено цей захист? Маючи таке неналежне регулювання обговорюваних відносин, можна майже з однаковим успіхом відстоювати як можливість оскарження таких ухвал, так і протилежне, однак лише один із висновків можна буде визнати переконливо успішним, обгрунтованим.

Метою статті не є намагання довести недосконалість усього Закону чи якоїсь з його частин, а спроба запропонувати вихід із ситуації, який би відповідав чинному правовому регулюванню цих відносин та максимально - інтересам особи, права якої в даному випадку порушені.

Коли ми розглядаємо наведений приклад з незаконною ухвалою, у нашій свідомості, як правило, спрацьовує стереотип уявлення про правову природу незаконного та юридичні способи анулювання незаконності: ухвала про порушення справи про банкрутство, винесена без наявності передбачених законом підстав, є незаконною, а значить - підлягає скасуванню.

Однак, статтею 8 Закону передбачена лише можливість оскарження ухвали про відмову у прийнятті заяви (якщо бути точним, то ця норма передбачає ще перевірку такої ухвали в порядку нагляду, не дивлячись на те, що Законом України від 21.06.2001року “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу”, в якому реалізовані конституційні гарантії на апеляційне та касаційне оскарження, ліквідовано інститут перегляду судових рішень у порядку нагляду).

Принагідно треба зауважити, що складно заперечити теоретикам права, які називають Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” “продебіторським” на відміну від цього ж Закону в попередній редакції, який називали “прокредиторським”. Проте, на наш погляд, процитована стаття не може слугувати доказом такої “упередженості” законодавця, навпаки, здавалося б, що вона свідчить про зворотне, надаючи кредитору право на оскарження ухвали про відмову у прийнятті заяви і не передбачаючи право боржника на оскарження ухвали в разі необґрунтованого порушення провадження у справі про його банкрутство. Складається враження, що законодавець не передбачав можливості існування випадків безпідставного порушення провадження у справі. На нашу думку, в даному випадку таке враження носить помилковий характер і пояснюється іншими причинами, на яких зупинимося нижче.

Більшість колег як обґрунтування неможливості оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство якраз і посилаються (небезпідставно) на положення згаданої норми (ст.8 Закону, ст.106 ГПК України), що передбачила можливість оскарження ухвал місцевого Господарського суду в апеляційному порядку лише у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, та принцип публічного права, дотримуватись якого мають і судді як представники органу державної влади (ч.2 ст. 19 Конституції України). Проте, така позиція в більшості випадків має один недолік, який полягає у відсутності пропозиції стосовно варіанту поведінки, виходу із ситуації, що склалася, до того часу, коли законодавець внесе відповідне доповнення до відповідної статті.

Ті, хто відстоює можливість оскарження таких ухвал суду, аргументуючи свої доводи, теж посилаються на положення норм права, зокрема й процесуального, та на логіку законодавця, який приймав і Конституцію України, і спеціальний закон. Вони стверджують, що відповідно до ч.2 ст. 55 Конституції, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Цю норму слід розуміти так, що вона передбачає право на оскарження в суді не лише рішень, дій чи бездіяльності інших органів державної влади, але