Однак і тут виникає певне запитання: а як же бути із принципом публічного права, згадуваним у ч.2 ст.19 Конституції України, про те, що органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України?

За загальним правилом, змістом Господарського процесуального кодексу України, ухвали про порушення провадження у справі та призначення справи до розгляду оскарженню в апеляційному порядку не підлягають (ст. 64, ст. 106 ГПК України). Це й зрозуміло: порушення судом при прийнятті позовних заяв вимог статей 62-63 ГПК України можуть бути виправлені, як правило, шляхом припинення провадження у справі (ст.80 ГПК України) та залишення позову без розгляду (ст. 81 ГПК України).

Однак, відповідно до ст.5 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” провадження у справах про банкрутство регулюється, в першу чергу, цим Законом, а лише потім, у частині, не врегульованій ним, іншими законодавчими актами України, зокрема й Господарським процесуальним кодексом України.

Чи згадується у вищезазначеному Законі інститут припинення провадження у справі, чи дає цей Закон відповідь на запитання стосовно долі незаконної ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство? Так, такий інститут цим спеціальним Законом передбачений.

Стаття 40 Закону ("Припинення провадження у справі про банкрутство") передбачає, що:

1. Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо:

боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

у провадженні Господарського суду є справа про банкрутство того

ж боржника;

затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому цим Законом;

затверджено мирову угоду;

затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому статтею 32

цього Закону;

боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами;

кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

2. Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути перевірена в порядку нагляду (і це положення статті вже застаріло).

Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5 частини першої цієї статті, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, - лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому пунктом 6, - лише після визнання боржника банкрутом.

Як видно зі змісту наведеної норми, вона не містить такої підстави припинення провадження у справі, як помилкове порушення провадження (відсутність підстав для порушення в момент винесення ухвали про порушення провадження у справі), під яку можна було би підвести наш приклад. Не треба підозрювати законодавця у свідомому пропуску того, що, за логікою, має міститися у змісті цієї норми. Техніко-юридична недосконалість Закону та обговорюваної статті проявляється й в інших положеннях.

Законодавець не передбачив у статті 8 Закону можливості оскарження ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство саме тому, що така помилка повинна виправлятися шляхом припинення провадження у справі.

Чи можна застосувати положення статті 80 ГПК України для виправлення цієї ситуації (помилки, допущеної судом при порушенні справи про банкрутство - порушенні провадження у справі без достатніх підстав для цього), припинивши провадження у справі. Вважаємо, що так. Не зайвим буде нагадати зміст статті.

Статтею 80 передбачено, що Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо:

спір не підлягає вирішенню в господарських судах України;

1-1) відсутній предмет спору;

є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;

заявник не вжив заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, і можливість такого врегулювання втрачена;

позивач відмовився від позову, і відмову прийнято

господарським судом;

сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення

третейського суду;

підприємство чи організацію, які є сторонами, ліквідовано;

сторони уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом.

При досить великому діапазоні підстав припинення провадження у справі, передбаченому наведеною нормою, лише одну з них, на нашу думку, можна прийняти як доречну. Це - підстава, передбачена пунктом 1 статті 80(?) ("спір не підлягає вирішенню в господарських судах України"). Таке застосування цієї норми при припиненні провадження у справі про банкрутство не суперечить змісту статті, його буквальному тлумаченню. Розуміти при цьому норму слід таким чином, що законодавцем малася на увазі не лише, і не в першу чергу, непідвідомчість певної категорії спору господарському суду. Так, законодавець у даному разі вкладав у цю норму й інший зміст: неможливість розгляду в господарському суді конкретного спору, конкретної заяви. Згадаймо на обґрунтування такого тлумачення наведеної норми Кодексу зміст її “прототипу” – статті 62 ГПК України.

У цій нормі передбачається право судді відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо заява не підлягає розгляду в господарських судах. Підкреслюємо: тут вжито термін “заява”, а не “спір”.

У даному випадку можливість такого тлумачення норми не виключається її “офіційним