Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного процесуального права.

Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини виникають з метою урегулювання інших, фактичних суспільних відносин. Так, В.П. Мозолін зазначав, що внаслідок правового регулювання відбувається не «перетворення» одних відносин в інші, а виникнення нових, таких, які раніше не існували, – правових відносин. Правові відносини не замінюють собою інші відносини, а тільки закріплюють їх.

Порівняння названих підходів приводить до того висновку, що в їх основі лежать різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правового і суспільного відносини.

Як відомо, суспільні відносини – це різноманітні зв'язки, які виникають між соціальними групами, а також всередині них в процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя і діяльності. Окремі люди вступають в суспільні відносини як члени (представники) тих або інших соціальних груп. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю.

Наведені думки дозволяють при науковому підході до даної проблеми вийти з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, – того предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза інших суспільних відносин.

З урахуванням цього і повинен простежуватися механізм реалізації норм права, співвідношення суспільних і правових відносин. Не існує «чисто» юридичних відносин, право не може створювати суспільні відносини, які спочатку виступають тільки як юридичні, а потім наповнюються фактичним змістом [4, 69-89].

Оскільки практична правова діяльність не має свого власного предметного змісту, то правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані правом. Внаслідок правової регламентації ніяких нових відносин не виникає, оскільки правовідносини поза конкретних суспільних відносин існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми передусім даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мав вплив правовий вплив.

Викладене дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Разом із тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних відносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак, крім цього, важливо визначити, хто є носієм суб'єктивного права, визначити місце й час виникнення прав і обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільні процесуальні, фіксують коло осіб, на які розповсюджується дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути або може бути здійснена, суб'єктивні права і обов'язки суб'єктів. Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання завжди є суспільні відносини певного виду.

Вирішальна конститутивна межа правовідносин полягає і в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажемо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно впливає безпосередньо на діяльність суду, сторін, третіх осіб, прокурора й інших суб'єктів в сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як конкретних відносин дозволяє більш глибоко зрозуміти їх роль в механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв'язки між особами, що мають індивідуалізований характер [4, 69-89].

Далі потрібно звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних процесуальних правовідносин, як те, що вони являють собою не тільки індивідуалізований, але і правовий зв'язок між суб'єктами на основі норм права і через їх суб'єктивні права і обов'язки. Тільки в тій мірі, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав і обов'язків, вони відносяться один до одного як учасники цивільних процесуальних правовідносин.

Дана характеристика цивільних процесуальних правовідносин дуже важлива. Передусім, судочинство по цивільних справах – це така правова діяльність, яка суворо врегульована правом. Тому іноді стверджують, що цивільні процесуальні правовідносини існують тільки в формі правових відносин. Це вірно лише в тому значенні, що для виникнення процесуальних правовідносин завжди необхідно, щоб існували норми права, які передбачають дані правовідносини, що не властиво, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК передбачає, що цивільні права і обов'язки виникають з основ, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але внаслідок загальних начал і значення цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило. У ст. 1 ЦПК закріплена норма, відповідно до якої порядок виробництва по цивільних справах в судах України визначається тільки кодексом [21].

Для здійснення задач цивільного судочинства ст. 1 ЦПК [21] має глибокий зміст, оскільки в ній закріплена високозначима характеристика правосуддя по цивільних справах. Її можна звести до наступного: законодавство про цивільне судочинство повинно забезпечити однакові умови судової діяльності при здійсненні правосуддя по цивільних справах, тим самим забезпечити реалізацію права на судовий захист, рівний і єдиний для всіх суд.

У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб правового регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормами цивільного процесуального права.

Дані характеристики мають не тільки значення теоретичних формул, але і практичних аксіом, без яких немислима законність судової діяльності загалом. У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства