Механізм правового регулювання в сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулювання характеризується також і тим, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені не виключають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади приводяться випадки, коли всупереч статтям 137-139 ЦПК [21] приймається заява про збудження справи, а недоліки в заяві виявляються вже після її прийняття. Вони зазначають, що недоліки заяви повинні бути виправлені після її прийняття, і в цьому випадку може обиратися не передбачена цивільним процесуальним кодексом форма додаткової позовної заяви. Така думка є спірною.

У наведених прикладах мова не може йти про недоліки в чинному законодавстві і необхідності їх усунення. Вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи взагалі юридично нейтральні, в них немає ніякої необхідності. Помилки, допущені суддею при прийомі заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути усунені при підготовці цивільної справи в передбачених для неї процесуальних формах, в судовому засіданні або в рішенні суду. Але при цьому, природно, про фактичну процесуальну діяльність мова йти не може.

Такі висновки знаходять підтвердження в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» [8]. Як роз'яснено в цій постанові, якщо порушення правил статей 137-139 ЦПК [21] виявлені при розгляді справи, вони усуваються в порядку судового розгляду.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини – це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, і учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, і забезпечують правильний і швидкий розгляд і вирішення цивільних справ.

У теорії цивільного процесуального права, крім поняття цивільних процесуальних правовідносин, тривалий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає по конкретній цивільній справі. Деякі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одні єдині багатосуб'єктні цивільні процесуальні правовідносини, які розвиваються під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу «суд – позивач», «суд – відповідач» і т.д., що правовідносин в справі стільки, скільки учасників процесу [4, 69-89].

Теорія єдиних цивільних процесуальних правовідносин спірна. У процесі розгляду цивільної справи виникає ряд правовідносин, які взаємопов'язані і взаємообумовлені, однак за своєму змістом самостійні, оскільки їм властивий комплекс прав і обов'язків, специфічний склад суб'єктів, основ і моменту їх виникнення і припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які розвиваються по мірі руху цивільної справи від її виникнення до винесення рішення і перегляду незаконних або необ?рунтованих судових постанов.

Розділ 3. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні певні передумови. До них, як правило, відносять:

1) норми цивільного процесуального права;

2) процесуальну правоздатність;

3) юридичні процесуальні факти [4, 69-89].

Норми цивільного процесуального права – це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, направлені на регулювання відносин, які полягають у зв'язку із здійсненням правосуддя по цивільних справах. Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, в них знаходить вираження загальний варіант діяльності суду й учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам здійснення правосуддя.

Цивільно-процесуальна норма – загальне правило поведінки, звернене до суду й учасників процесу. Вона визначає межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником цивільного процесу.

Таким чином, в нормі цивільного процесуального права виявляється те типове, що характерно для конкретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, спільному для всіх напрямі.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-яких цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норми права, яка передбачає дані правовідносини. Це витікає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення [4, 69-89].

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формування суб'єктивних прав і обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як «владовідносини» [4, 69-89]. Н.Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що суд, займаючи головне положення, є ведучим, основним суб'єктом правовідносин, всі інші його суб'єкти мають положення, підлегле суду.

Дані твердження перенесені практично у всі підручники по курсу цивільного процесу. Однак їх правильність і практична корисність викликають сумніви. А.Т. Боннер об?рунтовано вважає, що при характеристиці цивільних процесуальних правовідносин понадміру підкреслюється владний характер відносин суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2) суд здійснює правосуддя по цивільних справах від імені держави, вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності, обов'язкові і підлягають виконанню [4, 69-89].

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується відносно всіх суб'єктів цивільного