Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх організація.

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II на-казували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів.

Прибічна рада бояр, а спочатку — дру-жини князя, була невідмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше — з боярами, було мораль-ним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружи-на завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмо-вилася брати в ньому участь.

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окрес-леним складом, компетенцією, функціями, а увесь час мали харак-тер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорю-вали питання, які стояли на черзі.

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокоти згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коди влада кня-зів київських занепадає, — знову прокидається віче.

у Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 - знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а виз-нали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Призначення всіх урядовців за-лежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В ра-зі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові-"печатникові", який не лише прикладав печать, але й виступав із склад-ними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Пе-реяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутности князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

3. "Руська Правда" — пам'ятка давньоруського права.

Найбільше значення серед правових пам'яток Київ-ської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юри-дичних збірниках. Ці списки отримували назву або за місцем їхнього знаходження (Синодальний — в бібліотеці Синоду, Академічний — в бібліотеці Академії наук), або за прізвищем осіб, які знаходили їх (Карамзінський, Татіщевський та ін.).

Всі ці списки прийнято поділяти на три редакції. Пер-ша редакція зв'язується з іменем Ярослава, датується між 1016 та 1054 роками і має 17 статей. Друга редакція була результатом спільної діяльності братів Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода, датується до 1068 року і має 26 статей. Третя редакція — не молодша за 1113 рік, має авторство Володимира Мономаха і включає 121 статтю.

Багато статей Руської правди стояло на охороні приватної власності на землю. За переорюван-ня межі передбачався штраф в 12 гривен.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язу валь-не право. Руська правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів.

В першому випадку передбачалось повне відшкодуван-ня вартості. Так, якщо хто-небудь зламав спис або щит, то зобов'язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

Для зобов'язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов'язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин, при яких майно нале-жало не конкретній особі, а всьому колективу (общині), і тому стягнення могло обернутись тільки на саму особу.

Але Руська правда знає вже й майнові стягнення. Так, добросовісний банкрут отримував відстрочку для погашен-ня своїх зобов'язань, а не продавався в рабство, як то було раніше.

Договір мав назву "ряд" і укладався, як правило, усно, але в присутності адвоката.

Найбільш поширеними були договір купівлі-продажу, договір займу, договір поклажі.

Договір купівлі-продажу рухомого майна заключався в формі усної угоди про передачу речі особі, яка платить за неї. Якщо хтось продавав чужу річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її влас-ника, а покупець пред'являв продавцю позов про відшко-дування збитків.

Високий рівень торгівлі в Київській Русі змусив зако-нодавця включити в Руську правду цілий устав банкрут-ства. Розрізнялось три види банкрутства: у випадку не-щастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійного нападу (при цих умо-вах купець отримував розстрочку в платежі); коли купець проп'є або програє чужий товар (банкрут віддавався на волю кредиторів: вони могли чекати повернення боргу, дати бан-круту відстрочку або продати його в холопство (ст. 54); у випадку злісного банкрутства, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або