Суб'єктом здійснення державної влади є держава. Вона займає одне з провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава:

а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником (через представницький вищий законодавчий орган влади) усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх грома-дян, а також інших осіб, що перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконува-ти соціальну та інші функції;

д) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій;

ж) може встановлювати правила поведінки, тобто формально-обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Державі як суб'єкту політичної системи властиві такі ознаки:

а) наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку поширюється повно-владдя держави і де проживає населення цієї держави;

б) суверенітет;

в) державна влада;

г) державний апарат як система державних органів, за допомогою яких здійснюю-ться функції держави;

д) здатність видавати загально-обов'язкові юридичні норми.

Виходячи з ознак держави як суб'єкта політичної систе-ми суспільства необхідно зупинитися на головних, загаль-новизнаних формах взаємодії держави з іншими суб'єк-тами політичної системи. Держава за допомогою таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи у обсязі і мірі, необхідних для виконання загальнонарод-них завдань. Досягається це шляхом визначення і за-кріплення законами, що приймаються вищими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної си-стеми, всіляким сприянням з боку держави розвитку де-мократичних суспільних відносин, забезпечення обов'язко-вого дотримання всіма учасниками суспільних відносин ви-мог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів, передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства.

До того ж, держава, особливо демократична правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохо-чує об'єднання громадян, трудові колективи і окремих громадян приймати участь у справах держави, вирішувати найважливіші проблеми. Враховуючи викладене, треба виз-нати, що держава є своєрідним центром тяжіння всіх полі-тичних сил і організацій, що є виразниками їх інтересів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальними при співвід-ношенні держави і громадянського суспільства у більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можли-вості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на прин-ципі соціальної справедливості; в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства. Регулю-вання суспільних відносин здійснюється за допомогою пра-ва, яке диференціюється на публічне і приватне, а вияв-лення влади обмежене її поділом на виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення. потреб та інтересів людини. Людина у спів-відношенні з громадянським суспільством і державою ви-ступає як особистість й громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов'язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватись принципу суве-ренітету народу. Разом з тим сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб'єктами вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські об'єднання, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими всякої влади, що має соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб'єкти влади. Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відпо-відного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнято-го рішення.

Суб'єктом і об'єктом владовідносин є люди. Тому лю-дина і влада співвідносяться по-різному. Так, влада особи у громадянському суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство обумовлює ви-никнення держави якраз для того, щоб економічну владу власника забезпечити політичне. Держава повинна уві-брати у себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її еко-номічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі грунтується на політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчуженими. Найважливіша проблема полягає у тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод максимально конк-ретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільш фундаментальних проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості учених, суве-ренітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної вла-ди, яка відображується у верховенстві її у межах тери-торії країни і незалежності у зовнішніх відносинах. Ос-новні ознаки суверенітету зазначені у Декларації про дер-жавний суверенітет України:

а) верховенство;

б) самостій-ність;

в) повнота;

г) неподільність влади у межах території країни;

д) незалежність;

ж) рівноправність влади у зов-нішніх відносинах.

Ж. Боден визначав суверенітет як вищу владу над під-владними. Але й він обмежував цю владу божественним і природним правом. Ж.-Ж. Руссо розглядав суверенітет як необмежену і неподільну владу, яка повинна здійснюватися у межах договору між народом і державою. Отже, вже з самого початку суверенітет розглядається як влада, обме-жена певними правилами. Т. Гоббс сформулював абсолют-ну концепцію суверенітету, приписуючи його тільки дер-жаві, не залишаючи народові, людині права на владу. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу — це не правило, а швидше, виняток