Існують три види суверенітету: суверенітет народу, суве-ренітет нації, суверенітет держави. Суверенітет народу оз-начає, що вся влада в країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на тери-торії даної країни і являють собою єдине джерело держав-ної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову і соціальну сис-теми країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задоволь-няти свої національні потреби, розвивати культуру, мо-ву, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культу-ри людства. У демократичній державі повинно максималь-но забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.

4. Державна влада в Україні

Теорія поділу влади передбачає існування трьох не-залежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість над-мірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інсти-тути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджу-вати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі держав-ного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а та-кож незрілості громадської культури, державного монопо-лізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до неправових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідео-логічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, не-зручних або небезпечних для її панування).

Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу по-ширюються на всі владні відносини, в тому числі й на політичні.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід ви-знати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.

Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними тради-ціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'я-зує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управ-ляють «антиукраїнські сили», третя — сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала на-ціональні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Етатистський синдром характерний для ментальності значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідео-логії, з акцентом на пріоритет розбудови держави над рефор-містськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обстави-ни привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабо виражена легітимність харизматич-ного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, се-ред різних соціальних груп і політичних організацій.

Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціо-нально і оперативно реагувати на складні проблеми пере-творень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державно-го відродження, досить помітною була харизматична легітим-ність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко роз-віювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширен-ня. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етно-культурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, ша-нує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відро-дження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корін-ням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого існує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувала-ся, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правово-му полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регу-ляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого пере-осмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чу-жу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни дума-ли, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна части-на населення розчарувалася у владі й можливостях впли-вати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна час-тина вважає, що активна участь громадян у політичних