Контрольна робота

з предмету “Інвестиційне право”

на тему:

“Державні гарантії захисту іноземних інвестицій”

Перехід центрально-планованої економіки на ринкові рейки супроводжувався відомою ейфорією з боку цих країн стосовно швид-кого й широкого залучення іноземного капіталу, готовності нового бізнесу грати за новими правилами. Кілька років очікування потоків іноземних капіталів не повинні розчаровувати - отримали те, що могли, з поправкою на ризик. Наші внутрішні уявлення про ризикова-ність бізнесу в цьому Європейському регіоні все ще досить «м'які», порівняно з поглядом зі зовні. Так, за шкалою Євромані (1994 p.), США має ранг 1, Швейцарія - 2, Польща та Угорщина - близько ЗО, Росія — 136. Цілість капіталів і високий доход, стабільність податків і зниження інфляції, ясність і прогнозованість законодавства та його виконання - ось перелік усього необхідного для успіху.

Іноземний капітал потрібний як джерело доходів бюджету (при-ватизація принесла латиноамериканським країнам десятки мільяр-дів доларів); джерело капіталу; господарюючий суб'єкт із передачею управлінського досвіду, технологією і т.д. Але слід враховувати й умови господарювання. У перехідній економіці невизначеність різко підвищує потребу у класичному капіталістові, в якого акціонерний і оперативний контроль полягає у зніманні невизначеності та «пере-хідності» контролю над підприємствами. Інвестиції на рівні підпри-ємств йдуть і в спільні підприємства, і в національні проекти, однак переважно туди, де є реальний господар. Тому стрибок пря-мих інвестицій (у даних політичних і макроекономічних умовах) можливий тільки з наближенням до стійкого контролю у післяприватизаційній економіці.

Іноземні вкладення в акції прискорюють нагромадження капі-талу в новому фінансовому секторі брокерами, фондами та банками. Це також нормальний процес в економіці, оскільки мати сучасну, складну, експортну економіку без великих внутрішніх установ, вклю-чаючи банки, інвестиційні компанії, страхові та пенсійні інституції, просто нереально. Ці вкладення стають частиною великого внутріш-нього змагання за контроль над приватизаційною власністю, після завершення якого можливе пожвавлення та реальне нагромадження.

І все ж проблема прямих іноземних інвестицій є превалюючою, поза як саме вони суттєво впливають на трансформацію економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин, становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки та методів управління.

У вітчизняній літературі термін investment (інвестиції) звичайно перекладається як капітальні вкладення. Однак насправді капіталовкладення - це інвестиції у широкому розумінні цього слова. У вужчому - це довгострокове вкладення капіталу.

Розрізняють два види інвестицій: фінансові та реальні. Реальні інвестиції - це вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва та предмети споживання. Тут може бути викори-станий також позиковий капітал, у т.ч. кредит банку. У такому разі банк теж стає інвестором.

Фінансовими інвестиціями є вкладення у цінні папери, а також вміщення капіталу в банки. У складі фінансових інвестицій можна виділити портфельні - вкладення у цінні папери. Окрім названих двох основних видів інвестицій, існують і т.зв. інтелектуальні інвес-тиції, що передбачають купівлю патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку та перепідготовку персоналу, вкладення у НПДКР.

У країнах із розвинутою корпоративною власністю практично всі довгострокові вкладення здійснюються шляхом цінних паперів, насамперед акцій. Тому реальні інвестиції належать насамперед до сфери діяльності комерційних банків.

Останнім часом термін «інвестиція» став синонімом вкладень у цінні папери. Так, наприклад, ділери на ринку цінних паперів (інвестиційні банки, торгові компанії, фондові доми і т.д.) називаються інвестиційними ділерами.

Державне управління іноземним інвестуванням є одним із видів соціального управління і являє собою врегульовану нормами права виконавчу та розпорядчу діяльність від-повідних органів державного управління економікою по ефективному залученню та раціональному використанню іноземних інвестицій.

Органами державного управління загальної компетенції, до функцій яких належить управління іноземним інвес-туванням, в Україні є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації. Також загальні функції державного управління виконує Президент України як глава держави. У встановлених законом рамках вони здійснюють керів-ництво іншими управлінськими органами (функціональної та галузевої компетенції). Їх компетенція набагато ширша за компетенцію інших органів державного управління.

Так, відповідно до положень Конституції України Пре-зидент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України, виконуючи покладені на нього функції, до яких входять і функції по управлінню еко-номікою (в тому числі і по управлінню іноземним інвес-туванням), представляє державу у міжнародних відноси-нах, веде переговори та укладає міжнародні договори Ук-раїни, призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цент-ральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів Авто-номної Республіки Крим; підписує закони, прийняті Вер-ховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним повернен-ням їх на повторний розгляд Верховної Ради України; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією Ук-раїни. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент України видає укази та розпоря-дження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Відповідно до положень Конституції України, вищим ор-ганом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Мі-ністрів України, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента