Обов'язок запитувати агреман, тобто згода держави прийняти конкретна особа як главу іноземного дипломатичного представництва, — твердо стале правило, підтверджене у Віденській конвенції 1961 року. Відмовлення в агремані може не супроводжуватися поясненням його мотивів.

Без позитивної відповіді на запит агремана передбачуваний глава представництва не призначається на свою посаду.

Вступ глави представництва в посаду зв'язано з врученням їм своїх повноважень (вірчої грамоти) чи органу посадовій особі, при якому він аккредитуется.

Повноваження (вірчі грамоти для послів і посланників, аккредитуемих при главі держави; вірчі листи для повірників у справах, аккредитуемих при главі відомства іноземних справ) оформляються відповідно до правил, прийнятими в країні, їх що видала, однак вони повинні мати ряд обов'язкових реквізитів: указівка на орган, що призначив главу представництва, країну призначення і т.д.

На інших членів дипломатичного персоналу агреман не запитується, і вони після свого призначення і прибуття в країну вважаються, що приступили до виконання службових обов'язків з моменту повідомлення компетентної влади (звичайно міністерства закордонних справ) держави перебування.

У відношенні військових аташе багато держав дотримують практики, що є власне кажучи різновидом запиту агремана.

Припинення дипломатичної місії може відбутися при припиненні державами підтримки офіційних відносин без їхнього розриву, при розриві дипломатичних відносин, збройній конфлікті, зникненні однієї зі сторін як суб'єкта міжнародного права (наприклад, у результаті злиття з іншою державою), а також іноді при соціальній революції в одній з підтримуючих відношення чи держав навіть просто при неконституційній зміні уряду.

Функції члена дипломатичного персоналу можуть припинитися в зв'язку з його відкликанням по тим чи іншим причинам, оголошенням його persona nоn grata (небажаною особою), у випадку так називаного дисмисла, тобто оголошення дипломата приватною особою, чи відмовлення дипломата виконувати свої функції.

1.5. Дипломатичний корпус

У вузькому змісті дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у даній державі. Дипломатичний корпус у широкому змісті — сукупність членів дипломатичного персоналу іноземних дипломатичних представництв у даній державі і членів їхніх родин.

Існування поняття дипломатичного корпуса в першому значенні обумовлено причинами протокольного характеру; дуайеном (старшиною, старійшиною) серед глав всіх іноземних дипломатичних представництв вважається, відповідно до звичаю, старший по класі і за часом перебування в даній країні (у деяких країнах — папський нунцій).

Поняття дипломатичного корпуса в другому значенні порозумівається необхідністю установити коло осіб, що вправі претендувати на дипломатичні імунітету і привілею.

1.6. Иммунитети і привілею дипломатичного представництва і його співробітників

Працівники дипломатичного представництва користаються визначеними иммунитетами (вилученнями з-під юрисдикції держави перебування) і привілеями, тобто пільгами, перевагами, що звичайним іноземцям не надаються. У повному обсязі иммунитети і привілеї надаються членам дипломатичного персоналу і членам їхніх родин. Саме їх иммунитети і привілеї є дипломатичними в точному значенні цього слова.

Иммунитети і привілеї надаються не для особистих вигод, а з метою створити максимально сприятливі умови для здійснення функції дипломатичного представництва. Крім того, їхня юридична природа улаштовується тим, що одна суверенна держава не може підкорятися влади іншого, а дипломатичне представництво і його дипломатичний персонал уособлюють саме державу.

У Віденській конвенції 1961 року дипломатичні иммунитети і привілеї підрозділені на иммунитети і привілею дипломатичного представництва й особисті иммунитети і привілею членів дипломатичного персоналу і їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, иммунитети майна і засобів пересування, кореспонденції й архівів; фіскальний імунітет; право на безперешкодні зносина представництва зі своїм центром і іншими представництвами своєї держави; митні привілеї; протокольні привілеї.

До другої категорії відносяться: недоторканість особи, житла; повний імунітет від карної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної й адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій; фіскальний імунітет; митні привілеї; звільнення від особистих повинностей. Допускаються три вилучення: можна пред'явити судовий позов із приводу нерухомого майна, яким чи дипломат член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі, у якому ці особи виступають як спадкоємців, і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, який вони займаються з метою особистої вигоди.

Дипломатичний персонал має право вільне пересуватися по території держави перебування з урахуванням правил про закриті зони, якщо такі встановлені. Повідомний порядок пересування дипломатів, що існує в ряді країн, не суперечить зазначеному вище правилу.

Одним з найбільш розповсюджених видів зв'язку дипломатичного представництва зі своїм центром і іншими представництвами своєї держави є дипломатична пошта. Віденська конвенція 1961 року передбачає доставку дипломатичної пошти дипломатичними кур'єрами (штатними і ad hoc) і бескурьерную (за допомогою командира повітряного судна, що правами дипломатичного кур'єра не користається). На практиці бескурьерная доставка здійснюється також за допомогою капітана морського судна і на основі угод між зацікавленими державами через звичайні канали зв'язку (поштові відомства). В усіх випадках, крім останнього, дипломатична пошта користається абсолютною недоторканністю і не обмежена вагомий чи кількістю місць. Якщо умови цих угод порушуються, дипломатична пошта може бути затримана і навіть розкрита.

Недоторканість особи дипломатичного працівника і членів його родини припускає підвищену відповідальність держави перебування за її забезпечення. 14 грудня 1973 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користаються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (Росія — учасниця).

У Конвенції підкреслюється, що відповідні особи мають право на спеціальний захист, а за поводження самих осіб, що користаються дипломатичною недоторканністю, несе відповідальність держава, що посилає.

Митні привілеї у відношенні дипломатичного багажу укладаються насамперед у тім, що він не обкладається митними зборами, пошлинами і т.д., за винятком складських