Реферат на тему:
Економічні аспекти процедур банкрутства. Досвід Російської Федерації
Банкрутство організацій – проблема, перш за все, економічна: мистецтво підприємництва великою мірою полягає в умінні розробити таку стратегію розвитку бізнесу, яка би дозволила досягти бажаних результатів не наражаючи свою справу на надмірні ризики, у тому числі й на ризик банкрутства. Однак, не завжди підприємницький шлях веде до успіху, часом підприємство опиняється у важкому фінансовому становищі, подолання якого потребує не лише мобілізації всіх внутрішніх ресурсів, але й пошуку зовнішніх джерел фінансування.
В 1996 році надійшло 3740 заяв про визнання боржників банкрутами, у 1997 році – 5687, у 1998 році – 12781, в 1999 році – 15583 заяв. Якщо у 1993 році було розглянуто трохи більше за 100 справ про банкрутство, то в 1996 році їх було 2618, у 1997 році – 4320, у 1998 році – 8337, у 1999 році – 10933 справ про банкрутство. В першому півріччі 2001 року в Російській Федерації кількість заяв про банкрутство, поданих до арбітражних судів, зросла в порівнянні з аналогічним періодом минулого року на 72,5 %, тобто - до 18140 заяв. Як заявив на конференції в Москві заступник Голови Вищого арбітражного суду Російської Федерації Олег Бойков, із загальної кількості заяв 54,7% - це заяви про визнання банкрутами тих, до кого збираються застосувати процедуру ліквідації, і відсутніх боржників.
До провадження прийнято 14,9 тисяч заяв, тобто у 2 рази більше, ніж у першому півріччі 2000 року. На протязі 2000 року через процедуру банкрутства пройшло близько 18 тисяч підприємств, у 2001 році було розглянуто близько 30 тисяч справ. Також удвічі - до 12,5 тисяч - зросла кількість ухвал про визнання боржників банкрутами та про порушення конкурсного провадження. В том числі такі ухвали прийнято щодо 370 державних і муніципальних унітарних підприємств.
Щорічна кількість боржників, яких визнають неспроможними (банкрутами), збільшилася з 50 в 1993 році до 2200 у 1997 році, до 4747 – у 1998 році та 8299 – у 1999 році. Процедура зовнішнього керування є кращою для боржника, проте найчастіше застосовується сьогодні процедура конкурсного провадження.
Процедури неспроможності мають або реабілітаційний (реструктурізаційний), або ліквідаційний (конкурсний) характер. Реабілітаційні процедури спрямовані на відновлення платоспроможності боржника, і до таких процедур слід віднести судову санацію (зовнішнє керування) та мирову угоду. При реалізації ліквідаційних процедур боржник – юридична особа звільняється від боргів шляхом власної ліквідації, а його майно продається з метою пропорційного задоволення вимог його кредиторів.
На думку деяких спеціалістів у сфері банкрутства, найефективнішою є ліквідаційна процедура, оскільки завдяки їй у ряді випадків удається досягти радикального оздоровлення тієї частини бізнесу, яка ще може бути збереженою для подальшого повноцінного та прибуткового функціонування. Згідно з такою точкою зору реорганізаційні процедури не завжди дозволяють подолати кризові явища, й тоді, після закінчення цих процедур, однаково доводиться звертатися до ліквідації, проте з набагато меншим відсотком врятованого бізнесу. На підтвердження такої думки наводяться статистичні дані: в 1995 р. реорганізаційні заходи складали близько 80%, у 1996 р. співвідношення реорганізаційних і ліквідаційних процедур приблизно зрівнялось, а в 1997 р. – близько 60% складали вже ліквідаційні процедури.
Однак, умоглядні міркування відносно ефективності чи неефективності реабілітаційних процедур банкрутства, підкріплені самими лише статистичними даними про частоту ухвалення арбітражними судами тих чи інших рішень, виглядають далекими від суті явища і через це - не зовсім коректними. Питання щодо ефективності тієї чи іншої процедури банкрутства не може бути розв'язано без аналізу як зовнішніх економічних факторів, що впливають на боржника, так і внутрішніх факторів, що характеризують специфічні риси конкретного суб'єкта господарювання. Тому прийняття рішення щодо застосування процедур реструктуризації чи ліквідації до підприємства-боржника в кожному конкретному випадку має здійснюватися на підставі ретельного фінансового аналізу та виявлення наявності (або відсутності) можливостей відновлення платоспроможності боржника.
На думку В.В. Степанова, основна ідея всіх сучасних систем правового регулювання неспроможності полягає в тому, що набагато доцільніше зберегти діюче підприємство, ніж розпродати його частинами.
Вартість працездатного технологічного комплексу значно вища за вартість розукомплектованого обладнання. Для створення суспільно корисного продукту у вигляді діючого підприємства затрачуються значні матеріальні, часові та інтелектуальні ресурси. Для забезпечення нормальних умов для працівників підприємства формується сфера обслуговування: заклади соціальної сфери, торгівельні організації. Бюджет держави базується в основному на надходженнях від податків. Ось чому, коли підприємство стає неплатоспроможним, доводиться вирішувати не тільки задачі справедливого розподілу наявного майна боржника поміж кредиторами, але й проблеми, пов'язані із завданням збереження технологічної цілісності, підтримки соціальної сфери, відновленням податкових надходжень.
Структура продуктивних сил є такою, що вже неможливо просто продати майно великої неспроможної корпорації та розподілити виручене між кредиторами. Збереження цілісним технологічного комплексу боржника вигідно не лише кредиторам, а, в першу чергу, всій економічній системі. Безумовно, це не повинно стати самоціллю, не слід зберігати підприємства за всяку ціну, як, наприклад, це робиться у Франції.
Однак, з іншого боку, встає питання щодо захисту інтересів кредиторів, оскільки в разі використання моделей реабілітаційних процедур, за справедливим зауваженням В.В. Степанова, їхні права обов'язково порушуються.
Як і раніш, у сучасних системах правового регулювання неспроможності основною процедурою є конкурсне провадження, в ході якого всі заходи щодо майна боржника здійснюються на користь співтовариства кредиторів. Вживаються всі традиційні засоби конкурсного провадження: заборона індивідуальних дій кредиторів, формування конкурсної маси, усунення