У середні віки (V –XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліцензіата прав (юридичну освіту) виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід н був обов’язковим. У Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на заняття адвокатською діяльністю. У Англії особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мали пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримували звання “внутрішніх адвокатів” (іnher barristers), оскільки вони не мала права виступати в судах. Ще через п’ять років навчання вони перетворювалася на “зовнішніх” (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах:

подання юридичних порад;

захист у суді;

складання судових паперів.

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримінальному процесі.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було:

відсутність чіткої станової організації;

відокремлення правозаступництва від судового представництва;

відносна свобода професії;

тісне спілкування з судом;

дисциплінарна залежність від судів;

римська система визначення гонорару.

Упродовж ХVІ-ХІХ століть адвокатура поступово стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії – наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування.

Зазнала змін і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платною за особисту послугу і перетворилась на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчий стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного розвитку в цивілізованих деревах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідна адвокатура. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію.

Перетворившись на професію, адвокатура залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком розпочинається її організація. Організація республіканської адвокатури ґрунтується на принципах:

відокремлення правозаступництва від судового представництва;

відносної її безоплатності.

У ХХ столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворились на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

1.2.Історичний шлях розвитку адвокатури в Україні

Кінець другого тисячоліття для України характерний важливими економічними і політичними процесами, які зумовили необхідність докорінного реформування всієї правової системи і її найбільш демократичного правового інституту – адвокатури. Вправа багатьох десятиліть відбувається постійне втручання в адвокатську діяльність зі сторони урядовців і партійних функціонерів, формувалося зневажливе ставлення до адвокатури зі сторони державних органів і населення, що призвело зниження її професійної ваги.

Тому Україна, як незалежна, суверенна і правова держава, ставши на шлях самостійного розвитку однією з перших прийняла в 1992 році Закон “Про адвокатуру”, який дозволив суттєво реформувати інституту адвокатури, підвищивши його роль у місце у механізмі захисту прав людини громадянина.

Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період так званої польсько-литовської доби (ХІV-ХVІ ст.).

В останній чверті ХІV ст. землі України були завойовані і підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 році Люблінської унії між Польщею та Литвою і утворення внаслідок цього Речі Посполитої, вони були приєднані до Польщі.

Литовський статут передбачив спеціального урядового захисника для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли себе захищати – прокурора, який міг бути лише професійний юрист. Литовський статут детально регулював діяльність захисника. До захисників пред’являлись високі етичні вимоги.

Таким чином у Литовському Статуті вперше в Україні зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

Норми литовського статуту і магдебурзького права продовжували діяти в Україні і в період гетьманщини (1628 р. – кінець ХVІІІ ст. ). В першій половині ХVІІІ століття розпочалася робота з кодифікації українського права, яка закінчилася в 1743 році підготовкою проекту кодексу українського права “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Хоча цей проект і не набув офіційного визнання царським російським урядом, але він широко застосовувався на практиці і є визначною пам’яткою козацького права в Україні.

В цьому законопроекті вперше в Україні вживається слово “адвокат” в значенні захисника прав сторони, передбачається обов’язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, а також обов’язок складати присягу, яка передбачала високі етичні вимоги до професійного захисника.

Хоча в цілому праця адвокатів оплачується, але законопроектом передбачались випадки безоплатного надання правової допомоги. Від плати звільнялись малозабезпечені, вдови, сироти.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х років ХІХ століття судової реформи в царській Росії. Свій правий статус інститут адвокатури дістав за “Судовими статутами” затвердженими 20 листопада 1864 року. Згідно цих статутів адвокатура поділялася на дві категорії:

присяжних повірених;

приватних повірених.

Українська адвокатура того часу відрізнялася передовими, демократичними принципами своєї організації. 1874 року з’явилося розпорядження про тимчасове припинення функцій рад присяжних