У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян ви-значаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згаду-ються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су-спільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головни-ми є соціально-економічні права, розрізняють права грома-дян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи ви-значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки пе-ред Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'єм-на клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися ок-ремо від племені.

Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концеп-цій, оскільки права і обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або "білль про пра-ва". Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, зви-чайно формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" чи вирази типу: "визнається право", "га-рантується свобода".

Іноді замість терміна "громадянин" використовується ви-слів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі нім-ці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави [6, c.87].

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадяни-на, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Кон-ституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені пра-вам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не мож-на позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід'ємні права людини — відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, по-ділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. 3 Конституції України сказано, що людина є "най-вищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відно-син: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи включає:

1. Норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з при-воду громадянства.

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принци-пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави що-до особи, пріоритет норм міжнародного права над національ-ними тощо).

3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права України права, свободи і обов'язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав і сво-бод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового ін-ституту прав і свобод людини є:

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, вста-новлених нормами міжнародного права.

Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілі-зованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була за-тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про грома-дянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина1, ра-тифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідно-син, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визна-чає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відноси-ни та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права ре-гулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держа-ви, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припиня-ються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Грома-дянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.

4. Зміст