При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а вимагати, не умовляти, а примушувати і забороняти, зберігаючи у перспективі можливість, обов'язковість та неминучість примусу. І щодо державної влади, яка творить право, громадяни зобов'язані підкорятися, оскільки їхня згода або незгода не обов'язкова як для значення цих норм, так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і водночас підпорядкованість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте так, щоб це накладання добровільно сприймалося тими, хто підкоряється. Життя держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по суті добровільною координацією, набувала б форми вольової субординації (підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на прикладах підпорядкування виховувати волю до автономної погодженості і наповнити духом цієї добровільної координації таку форму державності, як субординація.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а предметно пов'язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а не просто соціально-психічне буття держави.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка виявляється у процесі її організації та здійснення. Політичній характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владарювання. Будучи "одягнутими" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини виникають у ході становлення і функціонування основних інституційних форм держави й відображають її політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом можна розглядати як створення передумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не брати до уваги й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід враховувати внаслідок появи та діяльності політичних партій, на жаль, поки що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу верховенства права і закону; силу правоохоронних органів; силу міжнародного значення молодої Української держави тощо.

Здійснення державної влади вирішальною мірою залежить від того, як законодавче розподіляється єдина державна влада між державними органами, що її здійснюють - фактично єдиновладне, що було притаманно марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в організації і діяльності державних органів або за демократичним принципом поділу влади.

Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада за принципом поділу влади здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце посідає Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, здійснюючи об'єднавчу функцію, безпосередньо впливає на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави, законодавчим, виконавчими та судовими органами шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких одним із суб'єктів обов'язково є держава або державний орган, які роблять свою волю загальнообов'язковою під загрозою державного примусу внаслідок наявності особливої політичної установи - держави. Саме від держави, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада, специфічною формою реалізації якої є державний апарат.

Відповідно до розділу II Конституції України найбільший обсяг прав і свобод належить громадянам України. Саме вони мають право користуватися всіма статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи та обов'язки [1].

Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються ними. Це особливо помітно при з'ясуванні об'єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об'єктом згідно з Конституцією є права і свободи людини. Саме вони та їх гарантії за ч. 2 ст. З Конституції України визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ці права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту спрямованості держави не сконкретизований. Це право може бути реалізовано завдяки таким основним формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (статті 69-74 Конституції). Якщо шляхом виборів формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, свого вирішення не знайшли. На наш погляд, вони могли б реалізуватися через таку форму, як референдум, який, як зазначалося, застосовується поки що недостатньо.

З прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р. У разі