порушен-ня посадовою особою законодавства про референдум; порушення недоторканності житла громадян; переслідування громадян за кри-тику, перевищення влади або посадових повноважень; провокація хабара; посадовий підлог; завідомо незаконний арешт, затримання або привід; примушування давати показання; невиконання судового рішення; бездіяльність військової влади. Суб'єктивна сторона цих злочинів не пов'язується з корисливою чи іншою особистою заінте-ресованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх ра-сової, національної приналежності чи ставлення до релігії; протидія законній підприємницькій діяльності; втручання у вирішення судо-вих справ; втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки. Суб'єктом вказаних злочинів можуть бу-ти як приватні, так і службові особи.
Особливістю корупційних злочинів є те, що, будучи об'єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу, вони можуть бути складовими й Інших видів злочинів. Так, за місцем розташування у Особливій частині Кримінального кодексу України корупційні зло-чини можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. За деякими кримінологічними ознаками корупційні злочи-ни можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають Із жодним Іншим видом злочинів. Це цілком стосується й посадових, з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тім, що не всі посадові діяння є корупційними (взяти ту ж ха-латність, яка вчиняється з необережності). З іншого боку корупцій-ні злочини не зводяться тільки до посадових.
Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи корупціонера.
Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що поляга-ють у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.
Кримінологічна характеристика корупційної злочинності усклад-нюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офі-ційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і гео-графію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.
Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 рр. спостерігалася тенден-ція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєст-ровано 420 випадків одержання хабара, 55 — посередництва в ха-барництві і 524 — давання хабара. У наступних роках ці цифри бу-ли такими: у 1995 р, відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76 і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випад-ків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+ 232,8 %).
Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, да-вання хабара — 113, посередництво у хабарництві — 5 осіб. У на-ступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно стано-вила: у 1995 р. — 209, 62, 11; 1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4; 1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.
Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві роз-біжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами
одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за 1540 такими фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.
В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового ха-барництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994 р. — 39,7 %.
У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:
1) зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році во-ни становили 42 %, то у 1999 — 28,7 %;
2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;
3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.
4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 — 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці ЗО років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповни-лося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 — 4,2 %, 1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %,
Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері при-таманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього СРСР. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєст-рується не більше одного відсотка цих злочинів.
Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до