Існуючі у той час виправні установи були хорошим середовищем для швидкого розповсюдження нових традицій. Одержані у в'язницях “знання” вийшли з них і почали поширюватись на волі, і, таким чином, влада “злодіїв в законі” поступово зміцнювалася і розповсюджувалася на всю країну.

До початку Великої Вітчизняної війни “злодії в законі” стали наймогутнішою силою в злочинному світі СРСР. Проте війна розділила “злодіїв в законі” на два табори: частина з них вирішила зрадити “злодійському кодексу” - встати на захист країни. Інша частина – вважала за краще залишитися в таборах. В кінці війни та частина “злодіїв в законі,” яка “зрадила присязі” і узяла в руки зброю, захотіла знову інтегруватися в злочинне співтовариство. Але “злодіями,” що залишилися, в “законі” вони розглядалися як зрадники “злодійського закону.” Цей конфлікт серед злочинної еліти, метою якого, власне, було володіння владою, привів до так званої “сучої війни.” Необхідно відзначити, що адміністрація таборів дуже успішно використовувала виниклі суперечності з метою роз'єднування і ослаблення злочинного світу. Воюючі угрупування спеціально розміщувалися в одних таборах, одних бараках. Виникаючу різанину припиняли не відразу. В результаті всіх цих подій “злодійський закон” був дещо змінений, - “злодіям в законі” дозволялося, як виняток, посідати деякі посади, які дозволяли їм робити поблажки для своїх “підлеглих”. Заняття певних посад розглядалося як необхідність для підтримки злочинного світу.

В кінці 50-х – початку 60-х років кількість “злодіїв в законі” значно скоротилася. Проте жорстокі і безжальні заходи, вживані властями в справі перевиховання, до перемоги над злочинністю не призвели. Соціальні і економічні умови того часу фактично заохочували збільшення злочинності. А оскільки злочинність збільшувалася, поступово відновлювався і почав рости і вплив “злодіїв в законі.” В цей час почали проводитися спеціальні зібрання “злодіїв в законі” для визначення стратегії і тактики в боротьбі з державою.

В 1955 році ворогуючі клани розділили по різних УВП. Тоді заборонено стало переводити “злодіїв в законі” з одної УВП в іншу.

Декларовані в СРСР цифри “перемог” над злочинністю були не більше ніж цифрами. Значна кількість злочинів просто не реєструвалася. Значна кількість злочинів “розкривалася” за рахунок невинних людей. А кількість осіб, що пройшли “школу життя” в таборах, росла. За період з 1961 по 1985 рік через систему ГУЛАГу пройшло більше 30 мільйонів чоловік. [38;с.276].

В 1982 році в Тбілісі відбулося дуже важливе зібрання, на яке “злодії в законі” зібралися, щоб обговорити, чи вони будуть проникати у владу. У той час вже існували певні передумови для цього. Корупція охоплювала державні органи все більш і більш. Проти цього виступив один з самих поважаних “злодіїв в законі” – Василь Бабушкін на прізвисько “Діамант,” що відстоював положення “злодійського закону,” згідно якому ніякої співпраці з владою бути не повинно. Проти такої позиції “Діаманта” виступили “злодії в законі” кавказької національності (“лаврушники,” “скороспілки” “апельсини”). Конкретного рішення з цього питання прийнято не було. А незабаром один з найвідоміших “злодіїв в законі” грузинської національності – Джаба Йоселіані – став одним з найближчих помічників Президента Грузії Е. Шеварднадзе і міністром оборони незалежної Грузії. “Злодії в законі” стали настільки популярні в Грузії, що під час одного з опитів школярів 25 % з них вказали, що хотіли б теж стати “злодіями в законі.” Вже тоді в Грузії (і навіть набагато раніше) почалося те, що згодом стало називатися модним словом “корупція”. Так, ще задовго до початку перебудови перший секретар ЦК Компартії Грузії Д. Патиашвили був посадженим батьком на весіллі “злодія в законі” Кучуурі.

В КДБ СРСР, який мав в своєму розпорядженні найдостовірніші факти про кримінальну ситуацію в країні, була підготовлена перша програма боротьби з організованою злочинністю, саме існування якої у той час геть заперечувалося.

Ця програма включала: 1) адміністративний оперативний контроль над злодійськими авторитетами, лідерами різних кримінальних угрупувань, ізоляція їх від молоді в спеціально відведені колонії (“Білий Лебідь” – Солікамська ВТУ № 6); [36;с.15]; 2) декриміналізацію незначних правопорушень, за рахунок чого скорочувалася кількість осіб, визначуваних в місця позбавлення волі; перегляд кримінальних справ, які мали ознаки незаконного засудження; реформування виправно-трудових установ; 3) надійний фінансовий контроль; 4) боротьбу з рекетом силами місцевих органів самоврядування; 5) створення єдиної інформаційної системи по злочинності; 6) вироблення спеціального законодавства по організованій злочинності; 7) створення спеціального органу по боротьбі з організованою злочинністю типу ФБР.

Практично жоден з пунктів цього плану втілений в життя не був.

На початку 90-х років багато хто із “злодіїв в законі” і авторитетів відправився за кордон, звідки, не побоюючись російських правоохоронних органів, управляли своїми “імперіями”. Більше десяти лідерів, серед яких такі відомі, як “Тайванчик” і “Петрік,” проживали в Німеччині. Марат Балагула, а за ним і найвідоміший В’ячеслав Іваньков (“Япончик,” “Ассірійський зять,” “Дідусь”) організували дуже сильний і згуртований російський мафіозний клан в США.

Наскільки в'язниці і зони були рідним будинком, сказати важко, але те, що авторитет “злодіїв в законі” зростав пропорційно відбутому в них часу, – факт загальновідомий. Відбуваючи покарання (в сучасних умовах), “злодій в законі” не може виконувати ніякої роботи. За нього все зобов'язані робити інші ув'язненні. В той же час він зобов'язаний прийняти від адміністрації УВП будь-яке покарання за відмову від роботи. Слід зазначити,