(збут наркотиків, проституція, надання “послуг” у вигляді “кришування”, ринок ритуальних послуг і т.д.); 4) поширення тюремної лірики; 5) факти здирства (грошей, продуктів харчування, одяг і ін.); 6) використовування в мові кримінального жаргону (арго); 7) нанесення татуювань, хоча на сьогоднішній день дана ознака вже втрачає свою обов’язковість, оскільки багато хто із числа злочинців навпаки намагають приховати ці “малюнки” в себе на тілі; 8) значна поширеність фактів як насильного, так і добровільного гомосексуалізму (причому заняття цим в активній формі не вважається чимось ганебним, тоді як пасивний партнер завжди знаходиться на самому нижньому щаблі ієрархічних сходів зі всіма наслідками, які після цього настають - обмеженнями, утисками, знущаннями, презирством і т.д.), фізична і психологічна ізоляція їх в співтовариствах “скривджених,” “опущених;” 9) поява відзначених спеціальними знаками столів для “обіжених”, посуди і т.д.; 10) повсюдна поширеність гри в карти під інтерес, тобто з метою отримання матеріальної або іншої вигоди; 11) наявність “кличок”; 12) наявність так званої “прописки” - процедури ухвалення новачка в свої ряди; 13) відмова від участі в суспільному житті; 14) відмова від робіт по впорядкуванню, деяких інших робіт; 15) групові порушення режимів. [29; с.25-26].
В. Дубягін в своїй праці “Следующая жертва - ты. Азбука безопасности.” Вказує на те, що для визначення сформованості і дієвості кримінальної субкультури необхідна наявність наступних критеріїв: 1) Ознак, що характеризують міжгрупові відносини і групову ієрархію (стратифікацію): наявність в установі (населеному пункті, мікрорайоні) ворогуючих між собою угрупувань, а також конфліктів між ними; жорстка групова стратифікація з розподілом людей на “чужих” і “своїх”, а “своїх,” в свою чергу, на касти (“масті”); наявність багатоманітних привілеїв для “еліти” і різних табу для нижчих прошарків кримінального світу; поширеність ритуалів “прописки” новачків. 2) Ознаки, що характеризують відношення до слабких, “низів” і “обіжених”: факт появи “обіжених,” так званих “недоторканих”; таврування речей і предметів, якими повинні користуватися тільки “недоторкані”; схильність до поборів і здирства “низів”; поширеність спеціальних способів зниження статусу: мужолозтво, “парафін”, прання шкарпеток і ін.; поширеність симуляції хвороб і самоушкодження серед “низів.” 3) Ознаки, що характеризують відношення до режиму і виховної роботи: групові порушення режиму установи і групова непокора; групові втечі, бродяжництво (для підлітків); ухилення “авторитетів” від робіт; відмова від роботи в офіційному активі або дворушництво; прояв актів вандалізму. 4) Ознаки, що характеризують способи проведення вільного часу: поширеність азартних ігор; поширеність тюремних способів проведення дозвілля, тюремної лірики і тюремних виробів; групове вживання токсичних і наркотичних речовин, поширеність варіння “чифіру”; 5) Ознаки, що характеризують способи спілкування, пізнання і зв'язки: поширеність “кличок;” поширеність татуювань як знакової системи спілкування, пізнання “своїх.” [9;с.35].
Слід відмітити, що певні ознаки наявності кримінальної субкультури в певному колективі, які наводять Енікєєв М.І. і В. Дубягін не є загальнообов’язковими на даний час.
Так, не завжди тепер проходять так звану “прописку” – прийом новачків, хоча вона все ще зустрічається у СІЗО; не завжди існують ворогуючі між собою групи; не дотримуються норми, що забороняють участь у суспільному житті; не часто також зустрічаються групові втечі підлітків з виправних місць; нанесення татуювань також не є особливо поширеним тощо. Але на той же час існують правила, яких дотримуються обов’язково і тепер, наприклад, ієрархічні норми; закони кримінального світу; наявність місць для “обіжених;” факти здирства з нижчих прошарків кримінального співтовариства тощо.
Таким чином, ознаки кримінальної субкультури є важливим елементом вивчення даної проблеми, оскільки їх розуміння допоможе виробити тенденції боротьби із чим далі більшим зростанням впливу субкультури на суспільство і тим самим допоможе зменшити ріст злочинності.
Історичний аспект кримінальної субкультури.
Початком зародження кримінальної субкультури можна вважати період коли з’явилися перші злочинці і перші місця позбавлення волі. Саме в них і почали створюватись всі складові елементи кримінальної субкультури. Оскільки будь-яка група, незважаючи на її спрямованість потребує порядку і координативних правил, тут починає зароджуватись певний “закон,” за канонами якого мали жити всі засуджені.
Л.А. Мильяненков вважає, що на початку кримінальна субкультура виникла в закритих виправно-трудових установах, а потім поширилася за їх межами, захопивши значну частину підлітково-юнацької популяції, зокрема педагогічно важких підлітків, які, до речі, і складають пізніше основну масу “першопрохідців,” тобто засуджених вперше.
З’явившись в установах виконання покарань і “вийшовши на волю” кримінальна субкультура почала блокувати і перекручувати виховні дії педагогів і оточуючих, руйнувати внутрішньоколективні відносини, замінюючи колективістські відносини відносинами кругової поруки, колективізм – клановістю, товариство – квазітовариством, виправдовувати і заохочувати злочинну поведінку і злочинний спосіб життя. [26;с.49-50].
На теренах колишнього радянського союзу пенітенціарна ієрархія почала існувати в кінці минулого століття. Закріплення розшукової і тюремної структур в царській Росії змусило кримінальний клан, що був розбитий на окремі групи, банди, “малини” об’єднатися. Він виробив свій власний інструмент захисту: свою мову, натільну символіку, способи таємного зв’язку тощо.
Кримінальне середовище в пенітенціарних установах почало диференціюватися на певні категорії, з жорсткими міжособовими відносинами.
Згідно тверджень А.В. Кучинського, часом “виходу” кримінальної субкультури із місць позбавлення волі на широкий загал на території колишнього СРСР можна вважати початок ХХ століття, коли в місцях позбавлення волі вже існувало чотири основні когорти із числа рецидивістів: “шпана (“шпанка”),” “храпи,” “івани” і “гравці.” [25;с.5]. Виходивши на волю представники цих груп різноманітними способами намагались нав’язати свої “правила,” за якими вони жили на зоні всім іншим категоріям населення і в багатьох випадках їм це вдавалось з легкістю.
До числа “шпани”