1.3 Інститут держави

Інститут держави — відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:—

організаційні (інститут президента, інститут парламенту);—

функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:*  

прості (елементні) — не можуть бути розділені на дрібніші інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю, інститут референдуму, інститут відповідальності уряду);*  

комплексні — складаються з декількох підінститутів, які, у свою чергу, можуть бути інститутами для спадного роздрібнення (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму; інститут державного суверенітету: повнота і верховенство всередині, незалежність і рівноправність зовні; інститут представника держави на місцях: губернатор, префект та ін.).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

- основні (наприклад, інститут державної влади);

- примикачі — належать до перших (наприклад, інститут державного суверенітету, інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:*  

інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);*  

інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);*  

інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з'являються (участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують у мусульманських країнах (меджиліс — порядок звернення до правителя члена мусульманської общини), в Ізраїлі (кібуци — особлива форма місцевого самоврядування) та ін.

2. Принципи організації та діяльності державного апарату

Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри чиновників-управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави, визначають як бюрократію (бюрократ — грец. столоначальник). Даний термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар'єризм, прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб. Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі. Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і контрольованих народом. Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів. Принципи організації і діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату:

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв'язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14) право рівного доступу до державної служби

2.1 Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату

Розглянемо принцип поділу державної влади на прикладі поділу влади в сучасній Україні. З часу прийняття Верховною Радою України Конституції 1996 р. минуло майже одинадцять років, що дозволяє говорити про наявність значного до-свіду в реалізації норм Основного Закону держави. Ключовими моментами такого досвіду виявилися певні проблеми та суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між трьома гілками.

Як відомо, ініціатором вирішення міжвладних суперечностей став Президент України Л.Д. Кучма, коли у серпні 2002 р. запропонував ідею конституційної реформи. Пропозиція Глави держави зумовила появу багатьох варіантів таких змін. У цьому на-прямі працювали як політичні діячі, так і науковці, які розробляли і пропонували різні концепції поділу влади в Україні. Зокрема, питаннями удо-сконалення діяльності системи вищих органів держави та взагалі доцільності проведення політичної реформи займалися такі вчені, як В.Авер'янов, О.Андрійко, А.Гальчинський, В.Журавський, Ї.Кресіна, Н.Нижник, В.Погорілко, Д.Притика, В.Селіванов, В.Тацій, М.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Ю.Шемученко, а також політики О.Безпалов, Г.Васильєв, В.Литвин, О.Мороз, В.Онопенко та ін.

Концептуальні засади реформуван-ня конституційної моделі поділу влади в Україні мають спиратися на з'ясування причинної зумов-леності цього процесу. З даного питання вислов-лювалися різні думки. Так, досліджуючи методо-логію конституційної реформи, академік В.Тацій наголошував на тому, що серед її причин — необ-хідність реалізації деяких основоположних норм, які на сьогодні втілюються в життя складно і непослідовно. Він також виходить з того, що Конституція не може залишатися незмінною, як-що її чинні приписи не дають можливості розкри-ти потенціал народовладдя. Основоположні норми є недосконалими або ж належним чином не деталізовані на рівні кон-ституційного та поточного законодавства і тому не можуть ефективно застосовуватися на практиці.

Серед причин реформування саме моделі по-ділу влади міністр юстиції України О.Лавринович називав «автономізацію гілок влади», яка відбува-лася протягом останніх років. Цей процес не до-зволяв ефективно вирішувати соціально-економічні проблеми. Тому Президент України Л.Д. Кучма і зробив акцент на доцільності вирішення саме цих питань, оскільки існує об'єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що домінують у вищому представницькому органі держави і зобов'язані взяти на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, але й за дії виконавчої вла-ди. Разом з тим причини зазначеної реформи не зводяться лише до ускладнених відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади, оскі-льки в такому випадку пропозиції змін мали