Функції даного ряду мають допоміжний інструментальний характер і спрямовані на обслуговування кожної з основних функцій. Інакше кажучи, функції виконавчої влади другого рівня – нормотворчість, правозастосування, юрисдикція – використовуються як організаційно-технічні засоби реалізації основних функцій.

Нормотворча функція – припускає видання органами виконавчої влади нормативних актів управління. Якщо закони приймаються законодавчими органами (зборами), то підзаконні нормативні акти приймаються органами виконавчої влади. Останнім часом існує тенденція делегування законодавчої діяльності зборами виконавчій владі (Франція, Бєларусь). Органи виконавчої влади продовжують діяльність, розпочату законодавем, в межах своєї компетенції. Якщо норми закону не регулюють безпосередньо управлінських і поліцейських відносин, то цю функцію виконують відповідні органи виконавчої влади. Інша допоміжна функція, що має велике практичне значення – оперативно-виконавча. Вона виражається в тому, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію правових норм, що знаходяться як у законах, так і в підзаконних актах, продовжуючи нормативне регулювання у випадках, коли необхідна їхня конкретизація. Центральною ланкою правозастосовної діяльності є управлінське рішення – владний індивідуальний акт, усний або письмовий, адресований визначеній особі і розв'язучий конкретні проблеми.

Юридична функція – діяльність органів по застосуванню адміністративних, дисциплінарних, матеріальних і фінансових санкцій до громадян і працівників апарата держуправління, що скоїли правопорушення. Система таких юридичних впливів забезпечує швидке, просте, своєчасне й ефективне покарання за порушення суспільного порядку, службової дисципліни. Ця функція забезпечує ефективну охорону суспільного порядку, більш якісну і дисципліновану роботу апарата держуправління, оперативний і надійний захист прав і свобод людини.

2.5 Судова влада

Використання категорії "судова влада", яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі, встановлюється згідно ст. 6 Конституції України. Це приводить до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, а щодо останньої – визнається самостійність і незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів правосуддя. Ще один надзвичайно важливий аспект вбачається в тому, що хоча основу судової влади в Україні складають судові органи, які розрізняються за компетенцією та юрисдикцією, але всі вони мають одне й теж саме призначення – захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності й справедливості в суспільстві. Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та інших суб'єктів права. Держава наділяє тільки суди правом у встановленому законом порядку визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначати адміністративне чи кримінальне покарання. На даному етапі розвитку, проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII Конституції України. Їх викладення починається зі ст. 124, де передбачено, що "правосуддя в Україні здійснюється виключно судами", будь-яке "делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються". До того ж Конституція України суворо заборонила створення і функціонування надзвичайних та особливих судів. Це є актуальним, оскільки, з огляду на наше минуле, практика створення таких судових інстанцій ототожнюється більшістю населення з карально-репресивними органами, що є недопустимим за побудови правової держави в Україні. Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому захисту підлягають усі права, свободи та обов'язки громадян. А також те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виникнення спору між ними, можуть бути предметом судового розгляду. На жаль, у Конституції не передбачено всієї системи судів; вона має відповідно до п. 12 розділу XV визначатися законом, що його належить прийняти протягом щонайбільше п'яти років. Але в Конституції вказано, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди, наприклад, адміністративні суди, метою діяльності яких є розгляд спорів між громадянином та органами державного управління. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, який має повноваження переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Це практично означає, що рішення місцевих судів можна оскаржити в апеляційні суди, до яких здебільшого відносять суди областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військових регіонів і Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них судів. Саме ці суди