про ком-петенцію і застосовуване право щодо захисту неповноліт-ніх 1961 р. Іншою є Конвенція про юрисдикцію, застосову-ване право й визнання рішень про усиновлення від 15 листо-пада 1965 р. Вона застосовується до усиновлення між особами: з одного боку, особою, яка має громадянство од-нієї з договірних держав, звичайне місце проживання в од-ній з них, або є подружжям, кожен з якого є громадянином договірної держави та має своє звичайне місце проживання у договірній державі та, з іншого боку, дитиною, яка не до-сягла 18 років на час подання заяви про усиновлення і не перебуває у шлюбі, є громадянином договірної держави та має звичайне постійне місце проживання у цій державі.
Конвенція не застосовується, якщо: 1) усиновителі не є громадянами однієї й тієї ж держави і не мають свого зви-чайного місця проживання в одній і тій же договірній дер-жаві; 2) тільки усиновителі чи усиновителі та дитина є гро-мадянами однієї договірної держави, звичайно проживають у цій державі; 3) усиновлення не дозволяється органом, який не володіє належною юрисдикцією.
Встановлено органи, які володіють юрисдикцією стосов-но вирішення питань про усиновлення, зокрема анулюван-ня цього факту чи відкликання усиновлення, а також ви-значається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усинов-лення.
Оскільки захист інтересів дітей вважається питанням ва-гомого значення, 25 жовтня 1980р. в Гаазі було прийнято Конвенцію про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей. Метою цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених чи утримуваних у договірній державі й гарантування ефективного дотри-мання права опіки та доступу в усіх договірних державах. Право на опіку в цій Конвенції означає сукупність прав, які торкаються турботи про дитину. Це, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу до ди-тини охоплює право забирати дитину протягом обмеженого часу в інше місце, ніж звичайне місце проживання дитини.
Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договір-ній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досяг-ненням дитиною 16 років.
Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини і т. ін. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на пра-вову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв'язку з мож-ливою участю адвоката. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.
У Конвенції містяться колізійні норми з прив'язками, зокрема до закону звичайного місця проживання дитини. Вирішено питання про вибір з двох чи більше систем права, які діють у державі, тільки однієї для регулювання питань опіки над дітьми.
З метою встановлення загальних норм про право, засто-совуване до аліментних зобов'язань стосовно повнолітніх осіб, а також для узгодження з нормами Конвенції від 24 жовтня 1956 р. про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей, в Гаазі 2 жовтня 1973 р. було підписано Конвенцію про право, застосовуване до алімент-них зобов'язань. Ця Конвенція застосовується до алімент-них зобов'язань, які виникають із сімейних правовідносин, батьківства й материнства, шлюбу чи свояцтва, в тому чис-лі до аліментних зобов'язань стосовно позашлюбної дити-ни. В Конвенції наголошено, що її норми регулюють тільки колізії законів стосовно аліментних зобов'язань. Конвенція дозволяє застосовувати іноземне право навіть недоговірної держави, незалежно від вимог взаємності. Колізійні норми цього міжнародного договору дозволяють застосовувати право держави звичайного місця проживання кредитора, або, якщо це неможливо - право держави спільного грома-дянства сторін аліментного зобов'язання. Якщо ж кредитор не може отримувати аліменти від боржника, незважаючи на застосування вказаних колізійних прив'язок, застосовується право держави запитуваного органу [].
У разі виникнення аліментного зобов'язання між особами, які є родичами по бічній лінії чи свояками, боржник може оспорити клопотання кредитора на тій підставі, що такого зобов'язання не існує за нормами права держави їх спільного громадянства або, якщо немає спільного громадянства, за внутрішнім правом держави звичайного місця проживання боржника.
Законодавство, що застосовується до аліментних зобо-в'язань, визначає: 1) можливість кредитора вима-гати виконання аліментних зобов'язань; особу, яка по-винна виконувати ці зобов'язання; 2) осіб, які мають право порушувати справу про аліменти та строк позовної дав-ності для порушення справи; 3) розмір зобов'язання бор-жника, який сплачує аліменти у випадку, якщо державний орган домагається відшкодування допомоги, виплаченої кредитору.
У Конвенції визначається можливість відмови у засто-суванні права, якщо воно не сумісне з публічним порядком держави. Однак, якщо це право передбачає інше, необхідно брати до уваги потреби кредитора та стан боржника. Норми Конвенції не застосовуються до стягнення аліментів за пе-ріод до набрання нею чинності у цій державі.
Конвенція обмежує право держав щодо застережень. Водночас, за державами залишене право робити застере-ження про те, що вона застосовується тільки до аліментних зобов'язань: 1) між подружжям та колишнім подружжям;
2) стосовно особи, яка не досягла 21 року та не перебуває у шлюбі. За державами залишено право обумовлювати незастосування Конвенції до аліментних зобов'язань: 1) між особами, які є родичами по бічній лінії; 2) між свояками;
3) між розлученим та таким, що роздільно проживає, по-дружжям, шлюб якого був оголошений недійсним чи ану-льований, якщо рішення про розлучення, роздільне про-живання, недійсність чи анулювання шлюбу було вине-сено заочно у державі, в якій сторона по справі, що не з'явилася