Апелювання, зміна чи призупинення сертифіката у за-значених випадках не впливає на дії, вчинювані його воло-дільцем на території договірної держави до прийняття рі-шення органом влади держави, яка здійснює анулювання, зміну чи призупинення (ст. 27). Юридична дійсність угод будь-якої особи з володільцем сертифікату не може оспо-рюватися тільки на тій підставі, що сертифікат було анульо-вано, змінено або його дію було призупинено, якщо тільки не буде доведено недобросовісність цієї особи (ст. 28).

Визнання сертифіката також може бути відмінено та від-кликано. Наслідки настають ті ж самі, що й у разі аналювання, зміни чи призупинення його дії. Тобто до правовід-носин застосовують статті 27 і 28 Гаазької конвенції 1973 р.

Якщо міжнародний сертифікат стосується нерухомого майна, то в ньому зазначаються повноваження щодо такого майна органу, який видає сертифікат. Інші договірні держа-ви можуть визнавати ці повноваження повністю або част-ково, а також вказувати обсяг визнання таких повноважень відповідно до норм Конвенції.

У разі існування в договірній державі двох чи більше правових систем, що застосовуються до різних категорій осіб, будь-яке відсилання до права цієї держави тлумачить-ся як відсилання до правової системи, передбаченої правом цієї держави, що застосовується до конкретної категорії осіб. Це не єдина норма стосовно вибору правової системи у державі. Зокрема, у ст. 35 Конвенції вказано, що договір-на держава, у якій є дві чи більше територіальні одиниці з різними правовими системами щодо питань управління майном, може заявити про поширення Конвенції на усі її територіальні одиниці або на одну чи декілька з них і змі-нити свою заяву іншою у будь-який час. У цих заявах чітко вказують територіальні одиниці, до яких застосовується Конвенція. Інші договірні держави можуть відмовити у ви-знанні сертифіката, якщо у день запиту його визнання Кон-венція не застосовується до тієї територіальної одиниці, в якій було видано сертифікат [].

До Гаазької конвенції 1973 р. держави можуть робити застереження, її норми превалюють над нормами будь-якого міжнародного двостороннього договору, укладеного державами-учасницями цієї Конвенції, якщо вони не кон-курують і не конкуруватимуть з нормами міжнародних багатосторонніх договорів стосовно одного й того ж пред-мета регулювання. Конвенція застосовується навіть у тих випадках, коли особа померла до набрання нею чинності.

Отже, метою Гаазької конвенції 1973 р. є запровадження в державах уніфікованого документа, який дозволяє визна-чати коло осіб та їх повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими правами) помер-лого.

Інша - Вашингтонська конвенція про єдиний закон сто-совно форми міжнародного заповіту від 26 жовтня 1973 р. - зобов'язує договірні держави не пізніше шести місяців з моменту набрання нею чинності запровадити у своєму за-конодавстві правила складання міжнародного заповіту. В їх основі держави можуть використовувати текст єдиного за-кону стосовно форми міжнародного заповіту (Додаток 1 до Конвенції) або його переклад офіційною мовою держави запровадження. Зазначена Конвенція допускає внесення змін до нормативних актів держави-учасниці з метою забезпечення набрання чинності Додатку до Конвенції.

Договірні держави зобов'язані створити інститут уповноважених осіб, компетентних оформляти міжнародні заповіти. За межами держави ці функції виконують консуль-ські й дипломатичні представники (статті 1, 2 Конвенції). Спадкодавець власноручно вчиняє та підписує заповіт. Він заявляє про це в присутності двох свідків та уповноваженої особи, які не зобов'язані знати зміст заповіту. Якщо спад-кодавець не може підписати заповіт, він повідомляє про це повноважену особу, про що зазначається у заповіті, та вказує особу, яка підпише заповіт від його імені. У цьому н використовується право тієї держави, на території якої це ця уповноважена особа (статті 3-5 Конвенції).

3.3. Міжнародні договори з питань трудової діяльності

Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян Укра-їни, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди. На-приклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канад-ської програми співробітництва у сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав.

Україна уклала Угоди про працевлаштування і соціаль-ний захист громадян із Молдовою 1993 р., Росією 1993 р., Білоруссю 1995 р., Вірменією 1995 р., Латвією 1997 р., про взаємне працевлаштування працівників з Польщею 1994 р., Протокол із Чехією 1996 р., угода з Литвою 1997 р. Ці угоди поширюються на осіб (далі - працівники) та чле-нів їхніх сімей, які є громадянами або постійно проживають на території однієї з договірних держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності (далі - праце-давці) іншої держави.

Реалізації зазначених угод сприяють центральні органи з питань праці договірних держав. Вони, зокрема, обміню-ються інформацією про національне законодавство та інші нормативні акти в галузі праці, зайнятості, еміграції та ім-міграції, в т. ч. про умови життя працівників; стан націо-нальних ринків праці та зміну ситуації на них; причини обмежень прийняття на роботу працівників іншої держави.

Кожна особа, яка проживає на території однієї держави, може звернутися безпосередньо або через