за шкоду, що стала результатом втрати чи пошкодження вантажу, а також за-тримання його видачі. Як у інших, так і в зазначеному між-народному договорі встановлено межі відповідальності оператора. За загальним правилом відповідальність опера-тора за шкоду» що є результатом втрати чи пошкодження вантажу, обмежується сумою, яка не перевищує 8,33 розра-хункової одиниці за 1 кг ваги брутто втраченого чи по-шкодженого вантажу. Проте можливими є ситуації, за яких втрата чи пошкодження вантажу змінюють вартість іншої його частини, або ж наявні такі обставини, що впливають на умови відповідальності оператора. У цих випадках межі відповідальності є іншими.
Норми Віденської конвенції про відповідальність 1991 р. . регламентують також позадоговірні вимоги до оператора; втрату права на обмеження відповідальності; характеристику небезпечного вантажу та дії оператора, який прийняв такий вантаж; забезпечувальні права стосовно вантажів. Конвенці-єю встановлено дворічний строк позовної давності.
3.5. Зобов’язання з делікту в міжнародних договорах України
Норми стосовно деліктних зобов'язань були передбачені тільки в останніх за часом підписання двосторонніх угодах про надання правової допомоги між СРСР та Польщею, В'єтнамом, Кубою, тодішніми Чехословаччиною та НДР. Тепер вони є майже у всіх міжнародних договорах, хоча, скажімо, Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримі-нальних справах 1992 р. таких норм не передбачає. Договір-ний досвід інших держав, наприклад Болгарії, також свід-чить, що правила регламентації деліктних зобов'язань, зок-рема колізійні, містяться не в усіх двосторонніх договорах, на відміну від вказівок щодо застосування законодавства стосовно нерухомого майна, особистих і майнових прав подружжя, батьків і дітей [].
Основною колізійною прив'язкою в договорах про пра-вову допомогу за участю України є закон місця заподіяння шкоди. Цей принцип може мати різне формулювання. Ось приклади: «місце дії чи іншої обставини, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди» (п. 1 ст. 39 Договору з Кубою, п. 1 ст. 33 - з Грузією, п. 1 ст. 33 -з Естонією, п. 1 ст. 42 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.); «законодавством... Сторони, на території якої мала місце подія, що стала підставою для вимоги про від-шкодування шкоди» (ч. 1 ст. 43 Договору з Македонією); «законодавство держави, на території якої мав місце випадок, що є джерелом зобов'язання» (п. 1 ст. 35 Договору з Мол-довою, п. 1 ст. 35 - з Польщею); «вчинок або інші обстави-ни, що стали підставою для вимоги про відшкодування зби-тків»- (п. 1 ст. ЗЗ-з Литвою).
У всіх договорах передбачається прив'язка до закону громадянства, якщо потерпілий та делінквент є громадянами однієї договірної держави. Ця прив'язка є зручною, оскіль-ки полегшується збирання доказів, ведення переписки, об-числення судових витрат, процесуальних строків тощо.
У договорах зазначається, що у справах про відшкоду-вання шкоди, заподіяної деліктом, компетентними визна-ються суди держави-учасниці угоди, на території якої було заподіяно шкоду чи мали місце інші обставини, які стали підставою для вимоги про відшкодування збитків. Компетентним визнається також суд договірної держави: 1) на території якої проживає відповідач (п. З ст. 33 Дого-вору з В'єтнамом, п. З ст. 33-з Грузією, п. З ст. 33-з Ес-тонією, п. З ст. 33-з Литвою, п. З ст. 42 Мінської конвен-ції про правову допомогу 1993 р.); 2) на території якої має І місце проживання або юридичну адресу позивач, якщо на І цій території знаходиться майно відповідача (п. 2 ст. 35 Договору з Молдовою, п. 2 ст. 35 - з Польщею); 3) законодавство якої підлягає застосуванню (п. З ст. 39 - Договору з Кубою).
Крім двосторонніх угод про правову допомогу та вказа-ної Мінської конвенції стосовно вибору законодавства для регулювання цивільної відповідальності, що настає з делік-ту, застосовуються багатосторонні міжнародні угоди, які переважно регулюють спеціальні випадки деліктної відпо-відальності. У них уніфікацією можуть охоплюватися тіль-ки підстави та умови відшкодування шкоди. Такими є, наприклад, Конвенція № 115 МОП про захист трудящих від іонізуючої радіації, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 29 травня 1968 р., Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданням відходів та ін-ших матеріалів 1972 р., ратифікована Україною 24 грудня 1975 р., Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі запобігання проми-словим аваріям, катастрофам, стихійним лихам та ліквідації їх наслідків 1996 р. Норми про зазначену відповідальність повинні міститися у національному законодавстві держав-учасниць цих міжнародних договорів.
Прикладом конвенцій, які поряд із нормами про умови відповідальності за делікти охоплюють і норми про відпо-відальність за порушення цих умов, є Конвенція для уніфі-кації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р., ратифікована Україною 1959 р., Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їх ба-гажу 1974р. і Протокол 1976р. до неї (Україна приєднала-ся у 1994 р.), Конвенція, яка доповнює Варшавську конвен-цію для уніфікації повітряних перевезень, здійснюваних пе-ревізником, що не має договірних зобов'язань, ратифікована Україною 1983 р.
Для України обов'язковими є норми Римської конвенції про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р. Особли-вим положенням цієї Конвенції є встановлення відповідаль-ності навіть за наявності непереборної сили. Межі відпові-дальності визначаються встановленням максимальної суми відшкодування, сплачуваної делінквентом одній потерпілій особі, чи виплат із настанням одного нещасного випадку максимальній кількості осіб, незалежно від кількості по-терпілих. Відповідно до норм цієї Конвенції відповідальність у зв'язку зі смертю чи тілесними ушкодженнями не пере-вищує 530 тис. франків за особу, яка загинула чи отримала ушкодження.
Україна є учасницею Міжнародної