Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 груд-ня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.) .

У деяких випадках міжнародний договір є основним ак-том, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. , промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослі-дження, розвідка та інші операції, пов'язані з таким проми-слом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними осо-бами лише на підставі міжнародних угод [].

Розвиток договірного права привів до того, що на почат-ку XX століття юристи пропонували розробити єдиний уні-версальний акт, застосовуваний до регулювання правовід-носин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чин-ним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного до-говору декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публі-чний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з місце-знаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, за-значені питання сьогодні регулюються іншими міжнарод-ними договорами. Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможли-во. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права. Ця ідея стала реалізову-ватися шляхом створення документа за назвою «Принципи Європейського Контрактного Права».

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тіль-ки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речевим правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом. Ко-декс, принаймні на першому етапі його формування, не ре-гулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс При-ватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, право-чини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відпові-дальність тощо). Згадані «Принципи Європейського Конт-рактного Права» є першим кроком у напрямі створення за-значеного Кодексу.

1.3. Застосування міжнародних договорів України для врегулювання приватних відносин із іноземним елементом

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжна-родні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного зако-нодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з інозем-ною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменуван-ня (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону «Про міжнародні договори України» в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб [].

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому дого-ворі (в його прикінцевих положеннях). Договір може наби-рати чинності:

а) після завершення процесу обміну рати-фікаційними грамотами між учасниками;

б) після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

в) по закінченні певного терміну після обміну рати-фікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію;

г) у термін, зазначений в самому до-говорі;

ґ) з моменту підписання (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Депозитарій — держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій дається на зберігання оригінал міжна-родного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, перед-бачені міжнародним договором.

Підписання договору, за Законом України "Про міжнародні дого-вори України", — це стадія укладення міжнародного договору або фор-ма надання Україною згоди на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором ч»іншою домовленістю сторін.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і рати-фікований Україною, може ще не мати чинності. В міжна-родному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набран-ня ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберіга-ють автономне положення у національному праві. У Законі України «Про міжнародні договори України» та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором Ук-раїни, який набрав чинності в установленому порядку, вста-новлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно,