У період з 1991 по 1996 р. до ЦПК було внесено низку істотних змін, що в цілому свідчать про спроби новелізації цивільного процесу [14, 467].

Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.

На розгляді деяких проблемних питань Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (надалі – Кодексу) ми і зупинимося.

Заочне рішення. Із метою вдосконалення судового захисту громадян та організацій, а також для запобігання можливості зловживання суб'єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання, у Кодексі закріплюється інститут заочного рішення. Він не порушує конституційного принципу змагальності процесу, оскільки забезпечується повною поінформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться відповідно до загальних правил, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення [7].

На погляд Д. Луспеника [16], законодавець, надаючи право суду на ухвалення заочного рішення, мав на увазі лише реальну неявку відповідача на судове засідання і ненадходження від нього заяви про розгляд справи за його відсутності, оскільки його особиста явка на судове засідання і участь у процесі не можуть бути замінені чимось іншим, – закон іншого тлумачення не надає. При ухваленні заочного рішення має братися до уваги не лише особиста неявка відповідача, але й відсутність на судовому засіданні його представника. У разі явки представника відповідача суд втрачає можливість ухвалювати заочне рішення [15].

З урахуванням наведеного, пропонуємо доповнити частину 1 ст. 224 ЦПК України 2004 року [2] вказівкою на особисту неявку на судове засідання відповідача, що усуне спірні тлумачення даного положення.

Другою умовою для ухвалення заочного рішення є повідомлення відповідача. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року, на відміну від попереднього, більш детально регламентує це питання. Зазначаються два способи повідомлення судовою повісткою: виклик та повідомлення.

Утім норма ЦПК України 2004 року, яка передбачає повідомлення відповідача про час та місце судового засідання шляхом публікації оголошення у пресі, не є досконалою, оскільки, по-перше, почасти не всі повідомлення у пресі є доступними для окремих громадян, тому не завжди вони можуть із ними ознайомитись і, по-друге, власникам друкованих видань такі публікації економічно не завжди є вигідними [7].

Якщо зважити на досягнення новітніх інформаційних технологій, варто було б розглянути інші способи повідомлення або виклику до суду відповідного учасника процесу. Зокрема, в якості засобу повідомлення доречно використовувати електронну пошту, факс, мобільний телефон, котрі є достатньо розповсюдженими у наш час.

Отже, аналіз такої процедури як ухвалення заочного рішення дає підстави зробити висновок про наявність ряду проблем і недоліків, які можуть ускладнювати застосування цих норм процесуального права. Разом із тим, наявність одночасного права на ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки на судове засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального інституту заочного рішення і навряд чи буде сприяти захисту порушених прав та інтересів позивачів, оскільки надає можливість суду, котрий ухвалює заочне рішення, його потім скасувати і продовжити розгляд справи, що може призвести до узаконеної тяганини при її розгляді [15].

Здійснення представницьких функцій прокуратурою. Деякі процесуальні особливості учасників процесу відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року збереглися і у тексті Цивільного процесуального кодексу України 2004 року. Зокрема, одним із способів захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є здійснення прокуратурою представницьких функцій у цивільному процесі. Відповідно до ст. 121 Конституції України, ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, ст. 35 Закону України "Про прокуратуру" прокурор вправі здійснювати захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб або може бути залучений судом до участі у справі, вступати у справу за своєю ініціативою з метою здійснення покладених на нього обов'язків.

Однак, як свідчить судова практика, вищезазначене положення застосовується досить неоднозначно. Зокрема, у жовтні 1996 року прокурор Онуфріївського району Кіровоградської області звернувся до суду із позовом в інтересах колективного сільськогосподарського підприємства "Росія" до Л. та інших осіб про відшкодування шкоди. Однак, ухвалою судді Онуфріївсього районного суду у прийнятті позовної заяви було відмовлено. Без задоволення залишилися також протести заступника прокурора Онуфріївського району і заступника Генерального прокурора, внесені ними відповідно до Кіровоградського обласного суду та Верховного Суду України [7].

Своє рішення зазначені суди мотивували тим, що: 1) позовну заяву подано особою, котра не має повноважень на ведення справи; 2) на прокуратуру України покладається представництво інтересів виключно громадянина або держави.

Разом із тим, ми вважаємо, що обмеження судами здійснення прокуратурою представництва колективного сільськогосподарського підприємства є досить спірним, оскільки, по-перше, Конституція України (ст. 13) гарантує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про власність" усі форми власності є рівноправними, тобто мають рівні умови для існування і захисту у випадках, передбачених законодавством. У нашому ж випадку колективну форму власності було фактично