Загальні положення ЦПК у наказному провадженні можуть застосовуватись не завжди. Так, при розгляді заяви про видачу судового наказу (ст. 102 ЦПК) не передбачена можливість закриття чи зупинення провадження у справі. Тому всі процедурні питання повинні бути вирішені суддею лише на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу.

Раніше вже зазначалось, що судовий наказ є різновидністю судового рішення, отже, на нього поширюються положення норм, що регулюють його виконання. Так, згідно з ст. 373 ЦПК стягувач або боржник вправі за наявності певних обставин, що утруднюють виконання рішення, ставити питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання.

Виданий судовий наказ скасовується у разі подання такої заяви боржником за ст. 106 ЦПК. В апеляційному чи касаційному порядку він не може бути оскаржений, оскільки цього не передбачають відповідні положення ЦПК про апеляційне та касаційне провадження і це відповідає суті та змісту наказного провадження як провадження спрощеної процедури. Натомість, ухвали суду про відстрочку, розстрочку судового наказу та інші подібні ухвали (наприклад, визнання заяви неподаною тощо) можуть бути оскаржені за загальними правилами ЦПК [16].

Аналіз норм, які регламентують наказне провадження, у сукупності з нормами загальної частини ЦПК дають підстави для висновку про те, що на нього у повній мірі поширюються вимоги закону щодо правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, до числа яких відносяться і справи про видачу судового наказу. Зокрема, це означає, що останній повинен відповідати вимогам законності і об?рунтованості (ст. 213 ЦПК). При цьому об?рунтованість судового наказу проявляється тими ж вимогами, що й при ухваленні рішення суду, хоча в ньому, на відміну від рішення, має місце лише вступна та резолютивна частини і обов'язковим є посилання на закон, на підставі якого задоволена заява (п. 4 ст. 103 ЦПК). У судовому наказі повинна бути зазначена й сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника (п. 6 ст. 103 ЦПК). Така чітка імперативна вказівка теж не повністю відповідає загальним положенням процесу, оскільки суд зобов'язаний стягнути судові витрати у вигляді судового збору (державного мита) з боржника на користь держави і в тому випадку, коли стягувач за законом звільнений від його сплати (наприклад, вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати або вимоги споживача тощо). Невнесення своєчасно відповідних змін до цієї статті ЦПК може потягти за собою порушення законодавства про сплату державного мита до казни держави. Що стосується сплати державного мита, то лише в цьому випадку суд повинен видати окремо від судового наказу ще й виконавчий лист та направити його до виконання, оскільки передбачений другий примірник судового наказу видається стягувачу для виконання його вимог.

Судовий наказ буде законним та об?рунтованим, якщо суддя при здійсненні всіх процесуальних дій повністю врахував передбачені законом для його видачі обставини і видав рішення – судовий наказ відповідно до них, хоча і у самому правозастосовному документі на це письмово не вказується [16].

Судова практика має довести потребу в такому інституті цивільного процесу, що дасть змогу його удосконалити або відмовитись від такої процедури.

Слід зазначити, що судова практика РФ підтвердила виключно високу ступінь ефективності судового наказу, на відміну від такого інституту як заочне рішення.

Так, в РФ судовими наказами за період з 1996 р. по 2000 р. закінчувалось провадження від 24 до 26,4% справ. Скасовуються дуже незначна кількість судових наказів: в 1998 р. – 0,2%, в 1999 р. – 0,6% від числа виданих судових наказів. Зазначене дало змогу вченим-правознавцям РФ ставити питання про розширення переліку вимог, які є безспірними та в яких допускалось би видавати судові накази.

Таким чином, новий інститут цивільного процесуального права – судовий наказ дозволить: підняти оперативність судового захисту суб'єктивних прав і ефективність виконання; розвантажити суди від тих справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду; підвищити у громадян почуття відповідальності за прийняті ними зобов'язання; посилити превентивну функцію права; сприятиме зміцненню законності та правопорядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.

Висновки

Дослідивши проблему наказного провадження в українському цивільному процесі можна зробити наступні висновки:

1. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.

2. Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.

3. Будучи новим для сучасного процесуального законодавства, судовий наказ має глибокі історичні корені. Прообрази наказного провадження дослідники знаходять у римському праві, а також у законодавстві Російської імперії і, навіть, радянському цивільному процесі.

4. Інститут судового наказу в тих чи інших формах знайшов досить широке застосування в законодавстві таких європейських країн, як Німеччина, Швейцарія, Данія, Греція, Італія, Франція, а також в новому цивільному законодавстві Російської Федерації.

5. Відповідно до ст. 95 нового ЦПК