заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника [16].
Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, передбачених законом.
Усі зазначені обставини свідчать, що судовий наказ видається лише за відсутності спору. Наприклад, якщо іншою стороною оспорюється угода; то наявний спір про право, який розглядається за правилами позовного провадження (ст. 100 ЦПК).
Розділ 5. Переваги і недоліки нормативного регулювання наказного провадження
Наказне провадження, як зазначалося, є спрощеною формою розгляду цивільної справи в суді.
Незрозуміло чому законодавець у третьому читанні проекту ЦПК виключив таку вимогу, за якою може бути видано судовий наказ, як вимога про стягнення аліментів на утримання малолітніх або неповнолітніх дітей (ст. 114 проекту ЦПК після першого і після другого читання). Разом з тим слід мати на увазі, що розгляд даної вимоги законодавець не заперечує такою вказівкою, яка зазначена в ч. 2 ст. 96 прийнятого ЦПК, що судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом. Тому, якщо така вимога, відповідно до закону, буде заявлена, то суду слід враховувати наступне.
При розгляді такої вимоги, як стягнення аліментів на утримання малолітніх або неповнолітніх дітей, можливі дві умови, за яких судовий наказ не може бути видано, якщо: а) вимога пов'язана з установленням батьківства або б) вимога пов'язана з притягненням до участі в справі третіх осіб. Необхідно також враховувати, що у практиці можуть виникнути й інші випадки наявності спору про право. Наприклад, боржник-відповідач може оспорювати батьківство (материнство) [16].
Як уже зазначалось, перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, не є вичерпний, що передбачає необхідність звертатися до "відкритого бланка" (бланкетної норми), а це, в деякій мірі, буде ускладнювати судову правозастосовну діяльність. Здається, було б правильніше, враховуючи суть та значення наказного провадження, як спрощеної процедури захисту порушеного суб'єктивного права, встановити вичерпний перелік вимог для ухвалення судового наказу, оскільки будуть виникати суперечки з самого права на пред'явлення таких вимог, а можливості апеляційного чи касаційного оскарження дій суду в наказному провадженні ЦПК не передбачено.
Відповідно до засади диспозитивності ініціатива порушення наказного провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на судовий захист порушеного боржником його суб'єктивного матеріального права. Аналіз частин 3 і 4 ст. 98 ЦПК свідчить, що заява про видачу судового наказу від імені заявника може бути подана його представником за наявності у нього для цих дій належним чином оформлених повноважень (ст. 42 ЦПК). До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження [16].
Не повинно викликати заперечення право прокурора на пред'явлення до суду заяв про видачу судового наказу в інтересах заявника-стягувача відповідно до правил, передбачених статтями 45, 46 ЦПК, в яких йдеться про повноваження прокурора в процесі. Однак слід враховувати, що відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено, зокрема, представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Пред'являючи таку заяву до суду, прокурор зобов'язаний не тільки вказати на порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний матеріальний закон, який ці інтереси охороняє, та мотивувати причину, за якої громадянин не може сам звернутися до суду.
Відповідно до ст. 99 ЦПК за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.
У разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. При пред'явленні стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.
Слід теж враховувати встановлені ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" пільги при пред'явленні заяв. Це випливає з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК, де зазначається, що до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, останній при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Зокрема, від сплати державного мита звільняються при подачі заяви про видачу судового наказу за вимогами про стягнення аліментів на малолітніх або неповнолітніх дітей (п. 5), про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати (п. 1), звільняється й прокурор тощо [16].
Таким чином, судовий наказ за своєю суттю, метою і спрямованістю не відрізняється від значення і обов'язковості рішення суду. Звичайно, при його видачі не всі основні етапи правозастосування у повному розумінні цього процесу дотримуються, а саме такі як: встановлення фактичних обставин справи, обговорення позиції боржника, одностороннє встановлюється і визначається юридична кваліфікація справи тощо. Однак сам закон визначає судовий наказ як особливу форму судового рішення. Видача судового наказу здійснюється у чітко регламентованій законом цивільній процесуальній формі. Він видається суддею одноособово, але суддя діє від імені суду, як органу державної влади (ст. 18 ЦПК). Фактичні обставини справи встановлюються у спрощеному вигляді, тобто перевіряються наявність певних обставин, пов'язаних з характером заявлених вимог, документальні підтвердження цих вимог. Саме вони досліджуються і оцінюються суддею при вирішенні питання про видачу судового наказу.
Видача судового наказу не суперечить положенням ст. 41 Конституції України про те, що право приватної власності є непорушним, а