Реферат на тему:
Огляд законодавства про банкрутство в Україні
Характеризуючи діюче законодавство України про банкрутство, не можна не звернутися до першого варіанту інституту неспроможності, а саме: до Закону України "Про банкрутство", що був прийнятий 14 травня 1992 року й набув чинності з 1 червня 1992 року.
Чому ми не повинні забувати про цей законодавчий акт? Тому, що зазначений Закон збагатив нас певним досвідом, допоміг сформувати уяву щодо правового інституту банкрутства. До того ж, цей Закон діє й донині, й ще багато справ розглядаються судами згідно з його нормами.
Нагадаю, що Закон України "Про банкрутство" був досить стислий, містив лише двадцять дві статті та складався з трьох розділів. Норми Закону не мали такого розгорнутого й деталізованого характеру, як норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". У старому Законі поєднувалися норми матеріального та процесуального права, але кількість цих норм та їх зміст були досить скромними аби повністю покрити собою таке явище, як процес банкрутства. Й хоча в Законі було посилання на норми Арбітражного процесуального кодексу, навіть у поєднанні ці два законодавчі акти не могли задовольнити потреби як учасників процесу, так і судів. Оскільки Арбітражний процесуальний кодекс, прийнятий у 1991 році, був розрахований виключно на позовне провадження, природно, що його норми не були придатними для провадження у справах про банкрутство. У зв'язку з цим, виняткове значення в ті роки набула судова практика. І майже всі прогалини, що існували в законодавстві, були заповнені роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України від 15 квітня 1993 року "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Ці роз'яснення діяли до листопада 1997 року, коли була прийнята їх нова, більш повна редакція. Фактично саме роз'яснення Вищого арбітражного суду і регулювало деякі процедури банкрутства.
Із досвіду, набутого за минулі роки, стало зрозумілим, що Закон 1992 року розрахований , в основному, на ліквідаційну процедуру. Не дивлячись на те, що у ньому передбачалася можливість проведення санації боржника, в деяких регіонах надзвичайно рідко можна було зустріти справу, по якій суд затверджував умови санації.
Мабуть, для цього існували об'єктивні причини. По-перше, в Законі не були чітко описані можливі варіанти санації, а роз'яснення Вищого арбітражного суду зводилися до інвестування боржника: санатор мав прийняти на себе борги і в обмін за це отримати частку (долю) в статутному капіталі боржника. В той же час сам порядок отримання частки (долі) в статутному капіталі не був прописаний у законодавстві, тому ті з небагатьох сміливців, які прагнули все ж таки взяти участь у санації підприємства, зіткалися з чималими труднощами при оформленні переходу акцій у власність санатора. Таким чином, інтерес до санації втрачався. Коли санатор, сплачуючи борги, не міг натомість отримати те, що йому належало, - ні про який інтерес, безумовно, не могло бути й мови. До того ж, і інвесторів у нас було небагато. В умовах загальної кризи неплатежів платоспроможних суб'єктів підприємництва було досить мало.
Але був й інший досвід. Не завжди судді дотримувалися судової практики, що склалася, а намагалися дещо розвинути можливі умови санації. Відомо, що застосовувалися й такі методи як одержання цілісного майнового комплексу в дострокове користування замість сплачення боргів боржника. Але, на жаль, такі процеси також не були успішними, тому що без використання внутрішніх резервів, без перегляду системи виробництва, без фінансової, адміністративної реструктуризації проведення успішної санації неможливе. Якщо не змінюються економічні умови, залишаються ті ж самі можливості, боржник неминуче доходить того ж кризового стану, в якому він знаходився до санації.
Приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій. Може здатися, що метою таких звернень було поповнення бюджету. Та практика стверджує інше. Ці процеси дозволяли податковим органам позбутися несправних платників податків та списати борги і тим самим покращити показники своєї звітності. Звичайно, стягнення боргів теж було б гарним показником, але процедури банкрутства були достатньо складними й обтяжливими для кредитора, тому навіть податкові органи не прагнули цього. Відомі випадки, коли суди не затверджували надані податковими органами ліквідаційні баланси, оскільки не були вичерпані всі можливі способи стягнення боргів.
Чому ж кількість справ, порушених з ініціативи банків, підприємств, організацій (інших кредиторів), складало лише близько 20 % від загальної кількості справ? По-перше, процес був не дешевим для кредиторів, багато з котрих самі знаходилися майже в такому ж стані, як і боржник. По-друге, процедури вимагали відривати від основної роботи працівників підприємства, які не мали достатніх знань для проведення ліквідаційних процедур. Спеціального ж навчання спеціалістів не проводилося.
З причини відсутності належного інтересу з боку кредиторів на наступних етапах провадження, крім першого, розгляд справ про банкрутство продовжувався 5 років, а той довше. Й дотепер у провадженні судів знаходяться справи, які були порушені ще в 1995-1996 роках. Ясна річ, ці справи здебільшого знаходяться на етапі ліквідації, а ліквідація не рухається вперед з вищеназваних причин. Окрім того, негативно позначається на успішності та строках проведення ліквідації та обставина, що кредитори, які є водночас і ліквідаторами, знаходяться в різних регіонах, тож зібратися їм для спільної роботи в ліквідаційній комісії зовсім нелегко. Складнощі викликає й організація ліквідаційних процедур. Відомий випадок, коли на час приїзду ліквідаційної комісії до колективного сільськогосподарського підприємства з нього було
