Мали місце й об'єктивні причини, з яких розгляд справ затягувався на багато років. Наприклад, непривабливість активів боржника. Навіть у випадку, коли ліквідаційна комісія працювала достатньо активно і в установленому порядку виставляла на продаж активи боржника, вони не знаходили попиту.

Логічного завершення доходили, як правило, справи відсутніх боржників. Процес їх закриття був достатньо простим. Але шлях до цієї "простоти" теж був непростим, аж поки кредитори, в основному - податкова інспекція, не навчилися правильно застосовувати Закон.

Підприємства, що були визнані банкрутами, але мали достатні активи (в основному, це великі промислові підприємства), потрапляли у таке становище, коли вимушені були переступати діюче законодавство. Адже припинити діяльність такого підприємства було важко, оскільки, крім виробничого процесу, на таких підприємствах лежала відповідальність за утримання, так званої, соціальної сфери. Ці підприємства освітлювали міста, опалювали квартири, утримували державні гуртожитки, забезпечували телефонний зв'язок тощо. Тому припинення їх діяльності значило би припинення життєдіяльності цілих районів. Це розуміли і державні органи, і кредитори. Саме тому справи про банкрутство подібних боржників фактично заводились у безвихідь. Тобто боржник працював собі далі (бувало й за згодою ліквідаційної комісії), в нього з'являлися додаткові кредитори, які вже не могли "вписатися" у діючий процес. І тоді всі учасники процесу вже разом зверталися до суду, аби дати боржнику змогу продовжувати працювати та сплатити борги. Однак, законодавство на той момент не дозволяло цього робити. У разі відсутності інвестора вимагалося зводити процес до ліквідації або визнавати підприємство вільним від боргів. Заробляти під контролем кредиторів фактично заборонялося. За таких умов порушення, що допускали боржник разом із ліквідаторами, на мій погляд, почасти були наслідком об'єктивних причин.

В Законі України "Про банкрутство" не були окреслені строки різних процедур, що дозволяло затягування процесів не тільки учасниками, але й судами.

Наприклад, суд міг "забути" про наявність справи, не призначити засідання про визнання боржника банкрутом тощо, що в свою чергу призводило до появи всіляких безвихідних ситуацій.

Якщо суд не визнавав боржника банкрутом, а той продовжував працювати, в нього з'являлися нові кредитори, і тоді такий процес не можливо було ані закрити, ані продовжити.

Все це в комплексі створювало таку ситуацію, коли підходи до банкрутства треба було негайно міняти. Фактично, ті недоліки, які ми намагалися в якийсь спосіб усувати, вплинули на концепцію зміни законодавства. Необхідно було: змінити мету закону; встановити строки для проведення різних судових процедур; узвичаїти таке поняття як " поточний кредитор" та забезпечити його положення в процесі; негайно змінити підхід до процедури санації - не зводити її до обов'язкового інвестування, а, перш за все, вичерпати усі внутрішні резерви для відновлення платоспроможності боржника.

Терміново вимагав свого затвердження інститут прощення боргів, тому що всі учасники процесу були до цього готові. Необхідно було надати можливості сторонам у ході процесу про банкрутство укладати мирову угоду.

Для більш професійного здійснення процедур та скорочення строків їх виконання, необхідно було створити новий інститут арбітражних керуючих – спеціалістів, кваліфікація яких відповідала би встановленим вимогам і дозволяла би виконувати обов'язки, покладені на них законом та судом.

Необхідно також було покласти край можливості, якою користувалися кредитори, добиватися індивідуального примусового задоволення їхніх вимог, а для боржника - покінчити із можливістю на свій розсуд (припускаючись зловживань) розраховуватися з окремими кредиторами, в той час, коли наявних коштів було недостатньо для проведення розрахунків з усіма кредиторами. Таким чином, з одного боку, треба було забезпечити конкурсне задоволення вимог кредиторів, а з іншого боку, - дозволити боржникові поновити свою платоспроможність. Для цього був необхідний мораторій.

На часі було також й визначення особливостей банкрутства деяких підприємств. Сім років роботи показали нам, що загальні процедури не можна застосовувати до деяких категорій підприємств, зокрема до особливо небезпечних, до пов'язаних із містобудівництвом тощо.

Потребувало розширення коло суб'єктів банкрутства, адже суб'єктів господарювання значно більше, ніж суб'єктів підприємництва. І зовсім несправедливим було виведення з-під впливу Закону "Про банкрутство" таких суб'єктів як громадські організації, різноманітні фонди і т. ін.

Назрівала необхідність визначити і позицію держави у процесі про банкрутство.

Враховуючи всі болючі місця з цієї проблеми, 30 липня 1999 року й був прийнятий Верховною Радою Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Більшість статей цього Закону введено в дію з 1 січня 2000 року.

Що нового містить Закон?

Перш за все, змінилася мета Закону. Якщо у старому Законі мета визначалась як задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, то тут ми бачимо дещо іншу ціль - відновлення платоспроможності боржника.

Змінилося поняття банкрутства. Якщо у відповідному Законі 1992 року банкрутство визначалось як нездатність боржника через відсутність активів у ліквідній формі розрахуватися з кредиторами або з бюджетом, то в Законі 1999 року поняття банкрутства зведено до неможливості відновлення платоспроможності боржника.

Так чи інакше, але враховані всі моменти, про які йшлося раніше. Встановлено й детально розроблено строки, змінено підхід до санації боржника, ліквідаційна процедура стала можливою у випадку неможливості відновлення платоспроможності.

До того ж з'явився абсолютно новий інститут зовнішнього керування. Були визначені задачі та функції арбітражних керуючих, їхні права й обов'язки, відповідальність.

У Законі чітко зафіксовано його перевага перед законодавством про приватизацію. Нагадаю, що з 1998 року на підставі законів та Указу Президента України щодо програм приватизації на черговий