В новому Законі чіткіше визначені такі принципи як конфлікт інтересів, пріоритет спільного інтересу перед особистим, заміна неефективного власника ефективним, задоволення грошових вимог кредитора тільки через процедуру банкрутства та ще багато інших. Безумовно, цей закон є кроком, а можливо й двома кроками, вперед, хоча - немає межі для вдосконалення.

Сьогодні, працюючи із Законом 1999 року, ми бачимо, що навіть при значному обсязі Закону, залишається ще багато прогалин і протиріч.

Немає належного сприйняття цього Закону з боку широкої громадськості. Це, ясна річ, теж викликає проблеми, хоча й дещо іншого характеру.

На сьогодні вже і новий Закон потребує вдосконалювання, а вдосконалювання, в свою чергу, вимагає більш системного підходу.

Отже, Закон встановив багату кількість процесуальних строків. Проте, деякі з них виявилися зайвими. Наприклад, згідно із Законом суд зобов'язаний у ході підготовчого засідання призначати дати наступних засідань на півроку вперед. Але у практиці виникають випадки, коли призначення конкретних дат стає на перешкоді процесу. Іноді створюються умови, сприятливі для скорішого розглядання справи, а призначені вже засідання цьому перешкоджають. Тоді втрачається сенс, який закладався законодавцем при встановленні строків виконання кожної процедури, а саме: оперативність. Скажімо, якщо заяв від інших кредиторів не надійшло, а боржник не виявляє ніякої зацікавленості у відновленні своєї платоспроможності, то вирішити питання щодо "долі" такого суб'єкта можна значно раніше, не чекаючи призначеного для цього дня. Однак, у той момент, коли ці дати призначаються, всі обставини справи ще не відомі суду.

Докази та відомості, які необхідно надати суду для порушення справи, перелічені в Законі теж надто докладно, що скоріше виявляється шкідливим, аніж корисним. По-перше, цей перелік викладений таким чином, що він стає вичерпним. Але сьогодні платіжні вимоги кредиторів вже не обчислюються в банках, та й рахунків у суб'єктів підприємницької діяльності може бути безліч. Думається, що в Законі має бути вказівка на необхідність надання доказів, які б підтверджували наявність підстав для порушення справи про банкрутство. Якими будуть ці докази? Очевидно, у кожному випадку різні.

Залишає бажати кращого й спосіб сповіщення кредиторів щодо порушення справи про банкрутство боржника. Ми маємо прагнути до вживання таких заходів, які б дозволили поінформувати про порушення справи максимальну кількість суб'єктів. Можливо, цей обов'язок слід покласти на арбітражного керуючого з метою сповіщення у письмовій формі хоча би відомих кредиторів. У майбутньому можуть бути використані комп'ютерна мережа та телебачення. Нині необхідність розміщення об'яви в офіційних друкованих органах Верховної Ради та Кабінету Міністрів України очевидна.

Проблемним є питання стосовно наслідків закінчення деяких строків, зокрема місячного строку, встановленого для подання кредиторами заяв про майнові вимоги до боржника. Існують різні думки, проте, аби уникнути різночитань з цього питання, слід визначити це безпосередньо в Законі. Наша позиція з цього приводу така: даний строк не є присічним, тож, як більшість подібних строків, він підлягає відновленню при наявності поважних причин його пропуску. Разом із тим, кредитор, який звернувся до суду із запізненням і якому відновлено строк, не повинен мати права на здійснення тих своїх прав, які вже неможливо реалізувати (участь у голосуванні, що вже відбулося тощо). Такий кредитор зобов'язаний підкоритися тому, що вже відбулося в ході процесу без нього. Він може претендувати лише на задоволення своїх майнових вимог на тих самих умовах, що й інші кредитори.

У разі ж, коли суд вже припинив провадження у справі, тоді, безумовно, розглядати несвоєчасно надані заяви немає підстав. Не можуть такі вимоги розглядатися й у процедурі позовного провадження, інакше буде зведена до мінімуму зацікавленість кредиторів в участі у конкурсному провадженні, де іноді доводиться і прощати борги, і переносити строки їх задоволення.

Не зовсім зрозумілі положення розділу "Мирова угода". Відсутній опис наслідків розірвання мирової угоди. За таких умов розірвання мирової угоди може поставити кредитора у вельми невигідне становище, оскільки підстав для поновлення провадження у справі про банкрутство немає, а можливість задовольнити вимоги в якомусь іншому процесі, м'яко кажучи, сумнівна.

Безумовно, і судді, й арбітражні керуючі, і представники органів влади та управління могли би порушити ще багато питань і проблем, які стали очевидними за останні роки дії Закону, але є також усі підстави сподіватися на розв'язання всіх цих питань і вирішення багатьох проблем найближчим часом.