Перший випливає з того, що передбачена чинною Конституцією модель місцевого самоврядування так і не запрацювала на повну силу через брак належного законодавчого забезпечення реалізації конституційних норм (значна частина необхідних законодавчих актів не прийнята досі). Відтак, цей шлях передбачає два етапи реформування: 1) на законодавчому рівні (шляхом внесення змін у чинні закони і прийняття нових законів); 2) внесення змін в Конституцію. 

Згідно з другим варіантом слід першочергово внести зміни в Конституцію (передусім стосовно територіальної основи місцевого самоврядування), після чого вдосконалити законодавчу базу (прийняти необхідні закони і внести зміни у чинні). Обидва шляхи реформування мають як позитивні, так і негативні сторони, а відтак – як прихильників, так і супротивників. Для реалізації першого шляху, як видається, втрачено багато часу – більше 9 років, протягом яких мали бути прийняті усі необхідні для впровадження в життя норм Конституції законодавчі акти. Тож очевидно, що відсутність належного законодавчого забезпечення блокує реалізацію конституційних норм, незважаючи на їх пряму дію. Звідси випливає небезпека щодо реалізації другого шляху реформування: чи вистачить політичної волі для того, щоб внесені в Конституцію зміни та й чинні конституційні норми запрацювали на повну силу? [12] 

Втім, у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону про внесення змін в Конституцію з питань місцевого самоврядування за №3207-1 [7]. Принагідно зауважимо, що саме із прийняттям цього Закону Український парламент пов’язував набрання з 1 вересня 2005 р. чинності прийнятим Законом "Про внесення змін до Конституції України" [1], що передбачив перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади. Оскільки законопроект №3207-1 не був прийнятий до 1 вересня 2005 р., Закон про внесення змін до Конституції частково набув чинності з 1 січня 2006 р., а в іншій його частині – з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році. 

В законопроекті щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування пропонуються наступні зміни:–

ліквідація місцевих органів виконавчої влади на рівні району (ст. 118);–

введення базової територіальної одиниці – громади (сільської, селищної, міської) (ст. 133);–

доповнення відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування конституційного визначення місцевого самоврядування "місцеве самоврядування є правом…" словами "і гарантованою законом можливістю" (ч. 1 ст. 140);–

закріплення необхідності утворення виконавчих органів районних та обласних рад (ч. 3 ст. 140; ч. 4 ст. 141);–

встановлення правової основи розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також порядку делегування повноважень органам місцевого самоврядування (ч. 6 ст. 140);–

зміна терміну повноважень голови громади на 5 років (ч. 2 ст. 141);–

вилучення положення про порядок формування районних та обласних бюджетів з коштів державного бюджету (ч. 2 ст. 142) [7].

Загалом пропоновані зміни до Конституції у разі їх прийняття забезпечать необхідні умови для вдосконалення системи територіальної організації влади в Україні, її децентралізації, створять можливості для розвитку місцевого самоврядування. Нещодавно офіційну позицію щодо розглядуваного законопроекту виловив і Конституційний суд України, який визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, проект Закону України "Про внесення змін до Конституції України" (реєстр. № 3207-1). 

Проте у висновку Конституційного суду містяться й окремі застереження щодо проекту Закону. Зокрема, зауваження щодо положення частини першої нової редакції ст. 118, згідно з яким виконавчу владу представляють місцеві державні адміністрації. Термін "представляють", на відміну від уживаного в чинній редакції ст. 118 Конституції України "здійснюють", як вказано у висновку, не відповідає функціональній характеристиці місцевих державних адміністрацій [7]. 

Конституційний Суд України звернув увагу й на те, що в чинній Конституції зберігається поняття територіальної громади (ст.95), що не узгоджується з терміном "громада", визначеним у пропонованій редакції ст.133 Конституції України; а також на неузгодженість ч.6 нової редакції ст. 140 Конституції України, в якій зазначено, що підстави та порядок делегування органам місцевого самоврядування повноважень органів державної влади встановлюються законом, із ч. 3 ст. 143 Конституції України, в якій передбачено можливість надання, а не делегування законом органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади і зазначено, що держава фінансує здійснення цих повноважень. Поряд із цим Конституційний Суд України вважає, що в Законі доцільно було б визначити механізм функціонування районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування до сформування нового складу місцевих рад та інших органів місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. 

Підсумовуючи зазначимо, що зміни в Конституцію України для вдосконалення місцевого самоврядування потрібні, проте це дуже відповідальна справа, яка потребує: по-перше, завершеного цілісного концептуального бачення кінцевого результату реформи місцевої публічної влади; по-друге, вчасної розробки і прийняття величезного масиву законодавства, яке б забезпечило реалізацію конституційно-правових норм; по-третє, політичної волі посадових осіб усіх рівнів публічної влади, соціально і політично активного населення до впровадження нової концепції в життя.

Висновки

Отже, місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів