Виконавча влада – вид єдиної державної влади, що взаємодіє із законодавчою і судовою. За класичною концепцією поділу державної влади, основною метою її діяльності та функціональним призначенням є виконання законів, інших нормативних актів держави. Звідси її назва "виконавча влада".

Виконавча влада реалізується у безпосередньому виконанні приписів законодавчої влади, а розпорядча (державно-владна) – у виданні від свого імені актів управління для виконання цих приписів. При цьому виконавча діяльність є підзаконною, тобто базується на Конституції та законах, які є визначальними для її функціонування. Тому органи виконавчої влади здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність.

Апарат державного управління практично вирішує всі питання життєдіяльності країни: в політико-адміністративній сфері (оборона країни, зовнішньополітична діяльність, охорона кордонів, державна безпека, юстиція, охорона громадського порядку); у народному господарстві (промисловість, транспорт, сільське господарство, житлово-комунальне господарство); у соціально-культурній сфері (освіта, культура, мистецтво, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) [10, 46].

Виконавча влада базується на певних принципах, тобто науково обґрунто­ваних і сформульованих ідеях, положеннях, які визначають характер діяльності її органів. Такими принципами є: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управлінні, гласність. [29, 476-478].

Органи виконавчої влади – це носії виконавчої влади, що реалізують свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління і мають юридичний (нормативно визначений) статус органу виконавчої влади.

До органів виконавчої влади належать усі органи, визначені Конституцією та іншими законами України, зокрема: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві органи виконавчої влади – обласні та районні, а також міські і районні у містах Києві та Севастополі, державні адміністрації [33, 417].

До суттєвих ознак органу виконавчої влади належить закріплення за ним цього статусу державою у нормативному порядку.

Органи виконавчої влади класифікують за такими критеріями:–

за масштабом діяльності (вищі, центральні, місцеві, спеціальні);–

за порядком утворення (органи, що утворюються у результаті прямої дії конституційних норм, та органи, що утворюються Президентом України);–

за обсягом компетенції (органи загальної, галузевої та міжгалузевої компетенції);–

за місцем в системі органів виконавчої влади

Орган виконавчої влади – це організаційно оформлена система, яка має визначені завдання і функції, структуру та обсяг повноважень, необхідних для здійснення управлінської діяльності у відповідній сфері.

Система органів виконавчої влади в Україні формується за трьома рівнями:–

вищі органи виконавчої влади;–

центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції;–

місцеві органи виконавчої влади [21, 207].

Таким чином, Конституція України проголосила здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність. Виконавча влада реалізується у безпосередньому виконанні приписів законодавчої влади, а розпорядча – у виданні від свого імені актів управління для виконання цих приписів. При цьому виконавча діяльність є підзаконною, тобто базується на Конституції та законах, які є визначальними для її функціонування.

Розділ 2. Особливості організації та функціонування вищих органів виконавчої влади України

2.1. Президент в системі вищих органів виконавчої влади

Місце і роль Президента України в системі органів державної влади залежить від аналізу його конституційного правового статусу. Поняття "президент" (від лат. praesidens – той, хто сидить попереду) застосовувалося до головуючого на різних зборах. Потреба встановлення інституту президентства в державах із республіканською формою правління пов'язувалася з необхідністю визначити особу, яка б могла представляти державну владу всередині країни і за її межами. Генезис інституту президентства у світовій теорії розподілу влад сягає XVIII століття. В його сучасному розумінні інститут президентства вперше було запроваджено в Сполучених Штатах Америки. Першим президентом США став Джордж Вашингтон, який заступив на свій пост 30 квітня 1789 р. Європа інститут президентства вперше прийняла у XIX столітті. Першими європейськими президентами були Луї Наполеон Бонапарт (20 грудня 1848 р.) у Франції та Й. Фурер у Швейцарській конфедерації. В різних країнах світу інститут президентства формувався неоднаково.

В українській політико-правовій думці деякі автори вважають, що першим президентом в Українській Народній Республіці (УНР) був М. Грушевський (1918 р.), а інститут президентства запроваджений Центральною Радою, яка на своєму останньому засіданні вирішила, що від імені УНР мав право діяти Голова Всенародних зборів'. Однак Конституція УНР не закріплювала інституту президентства, а М.С. Грушевський ніколи президентом УНР не обирався, а був лише лідером Центральної Ради.

Інститут президентства сучасної України виник у період розвитку Української РСР (УРСР) у складі СРСР. Започаткування цього інституту було етапом реформування державної влади в Україні відповідно до Декларації про державний суверенітет України. Значний вплив на формування інституту президентства в Україні мало започаткування такого інституту в СРСР. Згідно з законом Президент СРСР не став главою виконавчої влади вищого рівня. Зберігалася Рада Міністрів СРСР як виконавчий орган в державі. Великий апарат Ради Міністрів був нездатний виконувати свої обов'язки і потребував реформування. Президентська влада в СРСР зіткнулася з багатьма труднощами. В таких умовах суб'єкти федерації (союзні республіки), прагнучи вийти з-під опіки центру, приймають свої декларації про державний суверенітет. В Українській РСР 16 липня 1990 p. теж була прийнята така Декларація. Саме в ній проголошувався поділ влад в УРСР на законодавчу, виконавчу та судову. Досвід колективного президента в СРСР і УРСР свідчив про необхідність обрання президента народом України. Саме ці чинники вплинули на Верховну Раду, яка 5 липня 1991 p. прийняла Закон Української