РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" та закони "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР". Конституція Української РСР 1978 p. була доповнена главою 12, що присвячувалася посаді Президента Української РСР. Події в Москві під назвою "ДКНП" (Державний комітет надзвичайних подій), які були спробою лідерів Комуністичної партії СРСР здійснити антиконституційний державний переворот, змусили Верховну Раду Української РСР 24 серпня 1991 p. прийняти Акт проголошення незалежності України. В Акті було закріплено три основні положення: 1) створення самостійної незалежної держави з офіційною назвою "Україна"; 2) визнання території України недоторканною і неподільною; 3) поширення дії на її території Конституції і законів України. Тією ж постановою Верховна Рада прийняла рішення про проведення республіканського референдуму для підтвердження Акту. Референдум було призначено на 1 грудня 1991 p., тобто на день виборів Президента України [20, 160].
Отже, інститут президентства був започаткований ще в Українській РСР, а реалізований в незалежній Україні 1 грудня 1991 р. Першим Президентом України було обрано Кравчука Леоніда Макаровича.
Аналізуючи структуру виконавчої влади України, необхідно зупинитися на ролі Президента України. Роль глави держави за змішаної республіканської форми державного правління, переважно через відсутність запису в Конституції щодо його належності до виконавчої влади, не є розкритою однозначно й повністю [32, 373].
Формально сьогодні Президент України не є главою виконавчої влади, хоча глава держави, який обирається безпосередньо народом, не лише представляє державу, а й має безпосереднє відношення до виконавчої влади. Як зазначає А. Черкасов, "роль глави держави як глави виконавчої влади може безпосередньо і не фіксуватися в основному законі: логіка концепції поділу влад, що одержала поширення у більшості країн сучасного світу диктує включення глави держави (якщо не де-юре, принаймні де-факто) в систему виконавчої влади" [36].
Характерною рисою інституту президентури за попереднім конституційним актом – Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України 1995 року, що був чинним до введення в дію Конституції України 1996 року, була ідентичність юридичного і фактичного статусу глави Української держави: Президент де-юре і де-факто був главою держави і водночас главою державної виконавчої влади. Новий Основний Закон держави змінив його правовий статус, залишивши за Президентом лише пост глави держави.
Аналіз компетенційної характеристики Президента України, а також поєднання статей 106 та 116 Конституції дає підстави вважати його функції такими, що зумовлені завданнями саме виконавчої влади. Так, більшість функцій, притаманних главі держави, за винятком забезпечення єдності державної влади та представництва держави, прямо передбачені серед функцій Кабінету Міністрів України. До таких відносимо: забезпечення державного суверенітету, національної безпеки, обороноздатності, прав і свобод громадян, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави.
З цього можна зробити висновок, що повноваження, притаманні главі виконавчої влади, фактично в Україні розподілені між двома суб'єктами – Президентом і Прем'єр-міністром. Дуалізм керівного центру урядової організації (двоїстий центр), що характеризується так званою біцефальністю (двоголів'ям) – тобто певна подвійна підпорядкованість виконавчої влади, є особливістю сучасної моделі організації виконавчої влади України.
На теперішній час зроблена спроба провести реформування вказаної системи, і зараз можна говорити про поділ зазначених повноважень між Президентом і Прем’єр-міністром. Але оскільки реформа, яка вступила в дію, на даний час принесла більше невизначеності ніж порядку, поки що рано аналізувати її ефективність. Тому охарактеризуємо повноваження вищих органів виконавчої влади опираючись на статті Конституції України.
Зміст такого розподілу визначається конституційними нормами і державно-політичною практикою країни. Такий стан, як вважає В. Шаповал, є характерним для країн зі змішаною республіканською формою правління, до яких і належить Україна [40], на відміну від президентської системи, де всенародно обраний президент виконує обов'язки як глави держави, так і глави уряду, а посада останнього є взагалі відсутньою, та парламентської, у якій реальна виконавча влада належить прем'єр-міністру при існуванні монарха чи номінального президента.
На даний час в Україні важко говорити про форму влади – чи вона є парламентською чи президентсько-парламентською.
Проблема місця й ролі Президента України в системі виконавчої влади тісно пов'язана з аналогічною проблемою стосовно Кабінету Міністрів України. Аналіз конституційного аспекту питання щодо уряду дає підстави зробити висновок про те, що нормативне визначення Основним Законом Кабінету Міністрів є значно ширшим порівняно з обсягом і значенням тих повноважень і можливостей, які прямо або опосередковано закріплюються за ним розділами VI та V Конституції України.
Президент України є главою української держави і виступає від її імені. Глава держави – посадова особа, що займає формально найвище місце в структурі державних органів та здійснює представницьку функцію, тобто представляє державу в цілому у внутрішніх і зовнішніх відносинах.
Відповідно до чинної Конституції України на главу держави покладаються повноваження бути гарантом: а) державного суверенітету і територіальної цілісності України; б) дотримання Конституції України; в) дотримання прав і свобод людини і громадянина.
Гарантуючи державний суверенітет і територіальну цілісність, Президент України організує і здійснює: а) забезпечення державної незалежності, національної безпеки та правонаступництво держави; б) діяльність Збройних Сил України, оскільки він є їхнім Верховним Головнокомандувачем; в) призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань; г) керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; д) організацію діяльності Ради національної безпеки і оборони України.
За необхідності Президент України: а) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про