На мій погляд, найбільш переконливої представляється остання крапка зору як найбільшою мірою, що узгодиться із правилами, установленими чинним законодавством. Так, у випадку виконання обов'язки боржником після закінчення строку позовної давності він не вправі вимагати виконання назад , хоча б у момент виконання він і не знав про витікання давнини . Закріплюючи подібне правило, закон виходить із того , що боржник виконує лежачу на ньому правову, а не тільки моральну обов'язок.

Підтвердженням збереження в позивача суб'єктивного права служить також надана суду можливість визнати причини пропуску давнини поважними. Якщо виходити з того, що витікання давнього строку автоматично погашає суб'єктивне право, довелося б констатувати, що у цьому випадку суд наділяє особа суб'єктивним правом, що не входить, а його повноваження й суперечить основним принципам цивільного судочинства. Крім того, необхідно враховувати, що позовна давність застосовується судом, арбітражним і третейським судом тільки за заявою сторін у суперечці .

Якщо зв'язувати з витіканням із саме існування суб'єктивного права, а не тільки можливість його примусового здійснення, необхідно було б укласти, що питання про право позивача залежить від розсуду відповідача, що також не узгодиться із принципами цивільного права.

Необхідно також відзначити, що введення в закон приобретательной давнини , тобто встановлення особливих правил придбання права власника по давнині володіння, також хоча й побічно, підтверджує, що витікання позовної давності саме по собі не припиняє суб'єктивного права, але його власник втрачає можливості здійснити це право в примусовому.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Позовна давність — це строк для захисту права за по-зовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, мо-же вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випад-ків, передбачених законодавством. Норми, в яких містя-ться правила щодо позовної давності, складають само-стійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.

Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, і сторони за угодою не можуть збільшувати чи зменшувати їх, а орган, який вирішує спори, зобов'язаний застосувати позовну давність неза-лежно від бажання сторін.

Розробники проекту нового ЦК пропонують, щоб позовна давність застосовувалася судом тільки за заявою сторони у спорі. Чи треба віддавати перевагу такій редакції норми? На нашу думку — ні. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, а відповідач, незважаючи на це, згоден задовольнити його вимоги, то він має можливість задовольнити їх у порядку доарбітражного врегулювання, а не доводити справу до суду, щоб мати відтак додаткові збитки у вигляді сплати державного мита та інших судо-вих витрат.

При порушенні суб'єктивного цивільного права осо-ба може звернутися з позовом до суду за захистом. Не-обхідно розрізняти право на позов у матеріальному розу-мінні і право на позов у процесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов — це право вимагати від суду винесення рішення про захист пору-шеного суб'єктивного права і право отримати такий за-хист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права, звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб'єктивного пра-ва законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні — це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, і це право строками позовної давності не обмежу-ється. Вимоги щодо захисту порушеного права розгля-даються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивіль-них правовідносин. Він дисциплінує учасників цивіль-ного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні нале-жних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це знижувано б дієвість матеріальної відповідальності за порушення договір-них зобов'язань, створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з пли-ном часу докази втрачаються, зумовлювало б хиткість фактичних відносин, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оспорення.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ЦК або в інших нормативних актах.

Позовна давність не поширюється:—

на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав. Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі. Винятки встанов-лені у ст. 7 ЦК України щодо вимог про спростування відомостей, які не відповідають дійсності і завдають шкоду інтересам, честі та гідності або діловій репутації громадян чи організацій та компенсації моральної шко-ди. Для цих вимог строк позовної давності встановлено в один рік (див. також ст. 37 Закону України "Про дру-ковані засоби масової інформації");—

на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесе-них у кредитні установи;—

на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної житло або здоров'ю громадянина. Задовольняються ж ці вимоги не більше ніж за три роки, Що передують пред'явленню позову (Правила відшкодування власни-ком підприємства, установи і організації або уповнова-женим ним органом шкоди, заподіяної працівникові