“... коли будь-яка особа здійснює своє право на свободу вираження поглядів, то вона бере на себе “обов’язки і відповідальність”, обсяг яких залежить від її становища і технічних засобів, які ця особа використовує. Суд не може не враховувати такі “обов’язки” і “відповідальність” особи під час розгляду, як у даному випадку, того, чи “обмеження” і “санкції” сприяли “охороні моральності” і тому були “необхідні” в “демократичному суспільстві”.

Хоча ця книга вийшла у світ в інших державах-членах Ради Європи і ніде її поширення не обмежувалось, крім Сполученого Королівства, Європейський Суд визнав за державами значну свободу розсуду у цьому питанні:

“... Кожна договірна держава сформувала свій підхід з урахуванням ситуації, що склалася на їх відповідних територіях; вона, зокрема, враховує різні, переважаючі на цих територіях, погляди на вимоги щодо охорони моральності в демократичному суспільстві.”

Напевно, що такого не могло статися у Сполучених Штатах, в яких жодне зазіхання на свободу слова не залишається без відповіді громадянського суспільства і судової перевірки. Практика американських судів по тлумаченню Першої поправки до Конституції США надзвичайно цікава і об’ємна.

Створені ними прецеденти визначають, серед іншого, межі свободи вираження поглядів, які обумовлені змістом поглядів. За загальним правилом, урядові обмеження свободи слова є неконституційними, якщо вони не обумовлені “конкуруючими інтересами держави”. Це певним чином співпадає з формулюванням Європейської Конвенції “необхідне у демократичному суспільстві”, однак критерії оцінки набагато категоричніше.

Серед основних принципів судової доктрини захисту свободи слова в США є наступні:

якщо закон не дає чіткого визначення щодо типу висловлювань, які він забороняє, він є “недійсний через неконкретність” ("void for vagueness");

якщо закон обтяжує більше висловлювань, ніж це потрібно для конкуруючих інтересів держави, він неконституційний через перевищення повноважень ("overbroad");

урядові обмеження щодо “часу, місця і манери”, за яких висловлювання дозволяються, є конституційними, лише за таких умов: (1) вони є “нейтральними щодо змісту”, як за формою так і за застосуванням; (2) вони залишають суттєві можливості, щоб висловлювання мали місце; (3) вони “виключно слугують значним інтересам держави”.

До принципу загальної заборони обмеження свободи слова американська правова система сформулювала шість винятків, які стосуються змісту висловлювань:

Висловлювання, що вірогідно призведе до неминучих незаконних дій може бути заборонено.

“Слова-заклики” – слова, які настільки ганебні, що викликають у людей бажання дати опір – можуть бути заборонені.

Непристойність – еротичне відтворення, яке вульгарно чи очевидно шкідливе для середньої людини, якому бракує значної мистецької чи соціальної цінності – може бути заборонено.

Дитяча порнографія може заборонятися, будь-то легітимне чи ні зображення або наявне чи відсутня значна мистецька чи соціальна цінність, оскільки це збуджує людей до демонстрації розпусти, а її створення завдає шкоди дітям.

Брехливі заяви (дифамація) можуть тягнути цивільно-правову відповідальність. Якщо об’єкт дифамації є “публічною фігурою”, він повинен довести, що поширювач діяв “навмисно”. Якщо об’єкт не є “публічною фігурою”, однак заява зачіпає питання суспільної важливості, позивач повинен довести, що поширювач діяв необережно щодо її брехливості.

Комерційне вираження може обмежуватися, якщо тільки воно вводить в оману, стосується незаконної продукції чи певним чином зазіхає на суттєві інтереси держави, але не більше ніж це розумно вимагається. 11 Benkler Y., Fagin M., Fisher W. Freedom of Expression on the Internet // Internet Law Course materials. - 2001.

Питання обмеження поширення порнографії в Інтернет в цілях захисту неповнолітніх користувачів проявило існуючі проблеми регулювання змісту інформації в Інтернет. В США за останні шість років тричі робилися спроби обмежити поширення порнографії в Інтернет шляхом прийняття законодавчих актів.

У 1996 році Конгрес ухвалив перший Закон про пристойність комунікацій (Communications Decency Act), яким встановив кримінальну відповідальність за “свідоме” поширення через Інтернет “вульгарних чи непристойних” повідомлень будь-якому одержувачу віком до 18 років; а також заборонив надсилання чи показ особам віком до 18 років будь-яких повідомлень “які, за змістом, зображенням чи описанням, становлять очевидну протиправну, як це може бути встановлено сучасними соціальними нормами, сексуальну чи екскреторну активність”.

Винятки були встановлені для тих осіб і організацій, які вживають “з доброю сумлінністю ефективних заходів” для обмеження такого доступу, вимагаючи підтвердження віку певними засобами, як-то посвідчення кредитними картами чи ідентифікаційними номерами для дорослих. Прийняття цього закону викликало бурю протестів в США з боку захисників громадянських свобод, що було продовжено перевіркою цього закону на його конституційність Верховним Судом США у 1997 році. Встановивши порушення Першої Поправки до Конституції США, Верховний Суд констатував такі недоліки Закону:

формулювання “непристойні” і “очевидно протиправні повідомлення” дозволяє широке тлумачення, що порушує Конституцію;

його пропонована ціль могла бути досягнута через запровадження заходів менш вразливих для свободи слова;

закон не передбачає винятку із своїх заборон щодо матеріалів на сексуальну тематику, які мають наукову, освітню чи іншу соціальну цінність;

- а це все означає порушення свободи слова.

Вже наступного року противники порнографії в Інтернет взяли реванш і пролобіювали в Конгресі Закону про захист дітей в мережі (Child Online Protection Act). З’явившись у 1998 році, цей Закон зобов’язав операторів мережі обмежувати доступ до матеріалів, які розглядаються як “шкідливі для