Законодавче врегулювання питань збирання, використання, зберігання, поширення інформації персонального характеру покликано надати особі можливість контролю за цими операціями з її персональними даними. Втрачаючи контроль за інформацією персонального характеру, людина стає вразливою для низки ризиків неправомірного втручання у приватне життя, сферу свого оточення. Негативний соціальний вплив такого явища, був використаний у якості вагомого аргументу під час обґрунтування Федеральним Конституційним Судом Німеччини рішення про визнання неконституційним федерального закону про перепис населення у 1983 році: 11 Цит. за: Hermann Horstkotte. Data Protection in Germany. – Bonn: Inter Nationes, 1996 – P. 6.

“Якщо особа не в змозі бути достатньо впевнена про те, яка інформації, що стосується неї у певних аспектах її соціального оточення, є відомою, і якщо особа не в змозі уявити про інформацію, яку мають потенційні співбесідники, її свобода планувати і обирати свої власні вчинки значною мірою обмежуватиметься…”

Отже можливість контролювати циркуляцію інформації персонального характеру є важливою для збереження людиною своє індивідуальності. Право на приватність є тією правовою цінністю, яка надає особі можливість захистити свою індивідуальність.

Право на приватність (right to privacy) є фундаментальним правом людини, яке одержало міжнародне визнання після його проголошення у Статті 12 Загальної Декларації прав людини:

“Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Численні універсальні міжнародні документи визнають право на приватність як фундаментальне і невід’ємне право людини. Зокрема, стаття 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права проголосила:

Слід звернути увагу на той факт, що у перекладі більшості міжнародних документів українською мовою термін “privacy” (приватність) невиправдано ототожнюється з поняттям “особисте життя”. При цьому, втрачається ідейне навантаження всієї концепції поваги до приватного життя, оскільки захисту потребує не “особисте життя”, а саме “приватність” як гарантована цим правом захищеність від посягання на недоторканність приватного життя людини, у тому числі від незаконного збирання інформації персонального характеру, стеження за активністю індивідів в мережі чи перехоплення он-лайнових комунікацій.

Комісар ООН з прав людини у 1988 році, даючи коментар вказаній статті 17 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, зазначив, що захист фундаментального права на приватність поширюється на усі види комунікацій: 11 Цит. за: Privacy and Human Rights: An International Survey of Privacy Laws and Developments. – EPIC, 2001. - P. 26 <http://www.epic.org>

“Додержання Статті 17 вимагає, щоб цілісність і конфіденційність кореспонденції гарантувалась “де-юре” і “де-факто”. Кореспонденція повинна доставлятися адресатові без перехоплень і без відкриття чи зчитування в інший спосіб. Стеження, будь-то електронне чи інше, перехоплення телефонних, телеграфних чи інших форм комунікацій, підслуховування і запис переговорів повинні заборонятися”.

Право на повагу до приватного життя визнається як фундаментальне право людини Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод:

“Стаття 8

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.”

Конвенція не дала чіткого визначення поняттю “право на повагу…”. Але це не завадило Комісії та Суду, - контрольним органам Конвенції, - під час розгляду справ про порушення проголошеного права конкретизувати зміст цієї правової норми, надавши при цьому доволі широке тлумачення цьому поняттю. В одному з своїх рішень з цього питання Комісія відзначила: 11 Доповідь Комісії по справі Ван Остервійк проти Бельгії. – 1979.

“Для багатьох англосаксонських та французьких авторів, право на повагу до приватного життя це лише право на приватність, право жити так як людина бажає, бути захищеним від розголосу … На думку Комісії, право на повагу не обмежується цим. Воно містить також, до визначеного рівня, право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, особливо у емоційній сфері, для розвитку та реалізації людиною своєї особистості”.

Як видно з цього роз’яснення, право на повагу до приватного життя має безперечну цінність для користувачів Інтернет, оскільки захищає їх фундаментальні права в цьому віртуальному середовищі, надаючи можливості встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми, розвивати і реалізовувати свою особистість.

Ці можливості Інтернет ставляться під загрозу у зв’язку із спробами спецслужб різних країн впроваджувати системи стеження за комунікаціями в Інтернет. Нерідко самі спецслужби прагнуть уникати розголосу цих заходів, що позбавляє громадськість можливості контролю за додержанням прав і свобод людини під час здійснення оперативно-розшукових заходів із застосуванням електронних комунікацій.

Між тим, застосування таких заходів в глобальній мережі підлягає щонайменше такому ж самому контролю і законодавчому обмеженню як прослуховування телефонних розмов. Ризик порушення прав людини, і зокрема,