Стаття 22 є вступною й узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу. ??. ??. 23-27 ????????? ?????????? ???? ?????? 1948 ?. - ??????????? ?????? ???? ? ?????? ??????. ??????? ??????????. - ?., 1990.

У Декларації підкреслюється взаємозв'язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені.

Права людини і суспільство. Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх ізольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством.

У Декларації встановлено, що “кожна людина має обов'язок перед суспільством”. Ст. 29, п.1 Загальної декларації прав людини 1948 р. Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити “вільний і повний розвиток особистості”. Ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача знову затвердити віру в права людини, тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Співвідношенння прав особистості і держави. Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в наступному: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод.

Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонила будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдженні на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

Поряд із Загальною декларацією з прав людини Організація Об’єднаних Націй розробила міжнародну угоду, а згодом дві угоди про права людини.У цих угодах права і свободи людини, проголошені в Загальній декларації, закріплювались у вигляді договірних норм.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, тексти яких були прийняті 16 грудня 1966 року, були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 і вступили в силу 3 січня 1976 року. Отже, у вигляді звичаєвих і договірних норм у сучасному міжнародному праві були закріплені невід’ємні права особи. Особливістю цих норм є те, що вони зумовлюють права та обов’язки держав не тільки в їх взаємовідносинах, а й у поводженні з фізичними особами.

Ця особливість має вираження в тому, що обмеження невід’ємних прав неприпустимі, а в деяких випадках можливі тільки за допомогою закону, який , як наголошується у Загальній декларації прав людини, може бути прийнятий “з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві”. Ст..29 Загальної декларації прав людини 1948 р. - Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

Обмеження не повинні призводити до знищення прав, встановлених міжнародним правом. Окремі припустимі обмеження прав людини регламентуються у Міжнародних пактах про права людини. Так, свобода пересування, зазначена а Пакті про громадянські і політичні права, може бути обмежена з метою охорони державної безпеки, суспільного ладу, здоров’я чи моральності населення або прав і свобод інших.

Правова сутність цих актів багатопланова, але вона має насамперед три найважливіші аспекти:

Найменші порушення будь-яких видів основних прав і свобод щодо будь-якої людини ведуть або можуть вести до порушення всіїє системи прав і свобод і зрештою до транічних акцій щодо всього людства. Тому має бути надійний механізм захисту кожного з основних видів прав людини, має діяти принцип: “Всі права людини – для кожного.”

Поряд з національними засобами забезпечення і гарантування прав, насамперед національними конституціями, законами і судами, мають діяти міжнародно-правові способи і засоби гарантування прав як фактори недопущення, відвернення внутрішньонаціональних конфліктів, згубних для нації;

Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю і поважаючи її права, народи світу завдяки Загальній декларації прав людини