Прийнята Генеральною Асамблеєю у 1948 році Загальна декларарація прав людини визнає, що діти мають бути об'єктом особливого піклування й допомоги. З того часу Організація Об'єднаних Націй забезпечує захист прав дітей на підставі таких міжнародних договорів широкого характеру, як Міжнародні акти про права людини, а також документа, безпосередньо присвяченого правам дітей,- Декларації прав дитини 1989 року.

Конвенція про права дитини розвиває далі положення Декларації, покладаючи на держави, що її прийняли, правову відповідальність за їх дії стосовно дітей.

Конвенція є новою загальною основою дій для всіх, хто активно відстоює вищий пріоритет зусиль із заохочення та захисту прав дитини, включаючи представників законодавчих органів, педагогів, духовних лідерів, засобів масової інформації, приватні організації тощо.

Хоча в Конвенції встановлені загальні норми, у ній також враховано різні культурні, соціальні, економічні й політичні реалії окремих держав, внаслідок чого на основі спільних для усіх прав кожна держава може обирати власні національні засоби виконання цих норм. Головна мета Конвенції полягає у максимальному захисті інтересів дитини.

Позитивна й прогресивна за своїм підходом Конвенція закликає держави, що її ратифікували, створювати умови, за яких діти можуть брати активну і творчу участь у соціально- політичному житті своїх країн.

За Конвенцією дитиною є кожна особа віком до 18 років, якщо тільки національним законодавством не встановлено більш ранній вік досягнення півноліття. Ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 р. Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція охоплює нові галузі. Вона встановлює право дитини брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя.

Деякі галузі з ряду інших є досить істотними, Конвенція виходить за межи діючих правових норм і практики. Сюди входять її положення, що стосуються права на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопурушення.

Вона розширює правові межі прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації. Розглядаючи питання про дітей представників національних меньшин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей.

Конвенція визнає першочергову роль сім'ї і батьків у піклуванні про дітей і захисті їх, а також обов'язок держави допомагати їм у виконанні їхніх обов'язків.

Врешті, у ній зведено воєдино на сучасній і глобальній основі права дитини, проголошені у багатьох міжнародних угодах і деклараціях протягом останніх сорока років.

3. Права людини у внутрішньодержавному праві.

Основним нормативно-правовим актом, що закріплює права і свободи людини в Україні є Конституція України 1996 року. Вона втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню. І вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливіше, те, що текст більшості цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним стандартам прав і свобод людини. У цьому не важко переконатись, якщо порівняти розділ II Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні та культурні права.

Цю засаду втілює стаття 3 Конституції України - перша з її статей, спеціально присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно виголошеної філософії прав людини, закладеної у Конституцію. Ця стаття, власне, “задає тон” усім наступним конституційним приписам, які відображають реальний або бажаний стан людини в українському суспільстві, реґулюють її відносини з державою, визначають їхні взаємини, спрямовують політику, діяльність держави. Одне слово, це - базисна стаття, яка належить до підвалин того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичною підвалиною гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні. Людина, іі життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украіні найвищою соціальною цінністю. Ст. 3 Конституції України, 28 червня 1996//Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141

Принципово важливим тут є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, але й для всього суспільства, для соціуму. Причому, оскільки ця цінність “найвища”, то жодне інше явище не може поціновуватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінність людини. Всі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини. Не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Ст. 3 Конституції України , 28 червня 1996//Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141

Призначення цього положення - визначити основний - соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною і державою: такий вектор нині в Україні відображається формулою “від людини - до держави” (а не “від держави до людини”,