Гострі дискусії розгорнулися навколо пропозиції радянських представників про доповнення статей про права людини гарантіями з боку держав. Зокрема, статтю 19, що проголошує право на свободу переконань і їх вільне вираження, пропонувалося сформулювати в такий спосіб: «З метою забезпечення права на вільне вираження думок значних верств населення, а також для їхньої організації держава сприяє їм і надає матеріальну (помешканнями, друкарськими машинами... ), необхідними для видань демократичних органів преси» [23]. Західні країни відкинули цей проект, посилаючись на те, що надання державою допомоги може виявитися формою тиску на суспільну думку. Слід зазначити, що західні представники в цілому заперечували проти включення будь-яких гарантій із боку держав, справедливо мотивючи це тим, що Декларація покликана зафіксувати тільки права людини. Проте не можна погодитися з абсолютним розумінням свободи слова, свободи переконань, що відповідають західній концепції, які виражені у тексті Декларації, і неприйняттям поправки соціалістичних країн, що пропонували ввести обмеження у відношенні фашистської ідеології.

Не знайшла підтримки в III Комітеті ініціатива радянських представників відобразити в Декларації зв'язок прав людини з проблемою державного суверенітету. Західні країни вважали, що зазначена пропозиція є відбитком пануючої в Радянському Союзі теорії про підпорядкування особистості державі, що суперечить абсолютному характеру прав людини. Не можна визнати правильну позицію західних країн, що відкинули пропозицію радянських представників про включення в Декларацію статті про право націй і народів на самовизначення. З іншого боку, через негативну позицію соціалістичних країн, за підтримкою деяких латиноамериканських держав, не було включено в текст Декларації «право на петицію до влади держави, громадянином якої він є або в який він мешкає, або до Організації Об'єднаних Націй», що міститься в проекті Комісії з прав людини, за аналогією з європейським конституційним законодавством. Радянський Союз, Мексика і ряд інших країн вважали, що право на петицію в ООН порушує принцип національного суверенітету і суперечить статутному положенню про невтручання у внутрішні справи держав [24].

Розбіжності під час обговорення проекту Декларації викликали не тільки ідеологічні протиріччя, але і розходження культурних традицій, релігійних систем. Це особливо виявилося під час обговорення проекту статей Декларації, що стосуються права вступу в шлюб і рівноправністі сторін у шлюбі. Хоча в Декларації було закріплено прогресивне положення про те, що чоловікb і жінки мають право одружуватися по взаємній згоді без всяких обмежень по ознаці раси, національності або релігії, це суперечило укоріненим традиціям, особливо країн із мусульманською системою віросповідання, де перешкоди релігійного або національного характеру ускладнювали укладання шлюбу. Тому представник Саудівської Аравії вважав, що трактування права на одруження у проекті Декларації проголошує перевагу лише однієї західної цивілізації і не враховує інші, що довели свою мудрість протягом сторіч [25].

Предметом гострої дискусії в Комісії й у III Комітеті стало трактування права на свободу релігії, закріпленого в проекті Декларації, як право сповідати будь-яку релігію або змінювати свої релігійні переконання. Представник Саудівської Аравії розцінив право змінювати свої релігійні переконання як зазіхання на культурні цінності ісламських держав [26]. Проте поправки, внесені представниками Саудівської Аравії, спрямовані на скасування зазначеного положення, не знайшли підтримки в більшості держав.

Наведені факти являють собою лише стислий огляд тих розбіжностей, що виникали під час обговорення практично кожної статті проекту Декларації. Проте в результаті тримісячної роботи III Комітету ГА ООН вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183-м пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська ССР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська ССР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Одностайна позиція соціалістичних держав при голосуванні пояснювалася тим, що не знайшли підтримки їх пропозиції по включенню в текст Декларації права націй на самовизначення, захисти національних меншостей і заборона фашистської ідеології.

А. Вишинський, будучи міністром закордонних справ СРСР, виступаючи на пленарному засіданні 3-й сесії ГА ООН, у властивій йому різкій манері, що відбиває атмосферу «холодної війни», що домінує в той час у відношеннях СРСР із західними країнами, дав Декларації негативну оцінку, заявивши, що «документ незадовільний, недопрацьований і не в змозі досягти тієї мети, якій покликаний служити... » [27]. Така оцінка носила суб'єктивний характер і не відбивала надалі позиції СРСР, що голосувала за резолюції ГА ООН, що посилалися на Загальну декларацію.

У цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації, незважаючи на різномаъття точок зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства.

Робота над Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій по настільки складній проблемі, як права людини.

Концепція прав і свобод людини

Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів:

а) основні принципи прав людини;

б) класифікація прав і свобод людини;

в) права людини і суспільство;

г) співвідношення прав особистості і держави.

А. Основоположні принципи прав людини.

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти